Читати книгу - "Карта днів"

— Він помер. Недавно.

— Ой, мені так шкода, дорогенький.

Вона простягла свою плямисту руку над столом та поклала на мою.

— Так іноді буває, — сказав я.

— Уже кому, а мені можеш не казати. Знаєш, мені буде дев’яносто наступного року.

— Ого, це вражає!

— Авжеж, напевне. Практично всі, кого я знала, мертві. Чоловік, друзі, брат і дві сестри. Іноді я думаю, що ці хороші гени є прокляттям від Бога. — Вона блиснула нам своїми великими штучними зубами: — Що, дітки, будемо замовляти?

— Каву, — відповіла Емма.

— Е-е… печінку із цибулею, — сказав я.

Норма глянула на мене так, наче моє замовлення нагадало їй про щось.

— А не сендвіч із тунцем і плавленим сиром?

— Час попробувати щось нове.

— Ум-м-мгу… — Вона підняла один палець, потім відійшла від столу, пірнула за свою стійку та повернулася із чимось у руці. Вона нахилилася до мене та прошепотіла: — Він чекає тебе.

Вона відкрила долоню та поклала переді мною маленький синій ключ, потім повернулась та показала на двері чорного ходу:

— Коридором, останні двері за вбиральнями.

* * *

Останні двері за вбиральнями були металеві, товсті й важкі на вигляд, і на них було написано «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Я повернув ключ у замку та відчинив двері, і нас миттю огорнула пелена морозного повітря. Щулячись від холоду, ми зайшли всередину.

Уздовж стін вишикувались полиці, забиті замороженими продуктами. Зі стелі на нас націлювалися бурульки, схожі на шипи якогось середньовічного знаряддя тортур.

— Тут нікого немає, — сказав я. — Гадаю, у Норми старече слабоумство.

— Глянь на підлогу, — сказала Емма. Там були стрілки, зроблені з електроізоляційної стрічки, і вони вели в дальній кінець приміщення, де зі стелі до підлоги звисала занавіска з довгих та вузьких полотен, нарізаних із товстого еластичного пластику. На ній через трафарет було написано «МІСЦЕ ДЛЯ ТЕПЛИХ ЗУСТРІЧЕЙ».

— Це такий тупий жарт? — запитала Емма.

— Давай дізнаємось.

Я проштовхався плечима між полотнами занавіски, що були заляпані замерзлим м’ясним слизом, і ми зайшли до меншого, ще більш холодного приміщення, де блимала несправна флуоресцентна лампа. Там усюди по підлозі, укриті інієм, валялися шматки порубаного м’яса, які повипадали з порваних картонних ящиків.

— Що за хрін? — вирвалося в мене.

Я відштовхнув ногою ягнячу спинку. Цей шмат мерзлого м’яса був перекушений навпіл. І тут у мене несподівано з’явилося якесь погане передчуття.

— Здається, нам треба звідси забиратись, — сказав я. — Це може бути…

Слово «пастка» злетіло з моїх губ уже під час процесу швидкої послідовної зміни певних подій, а саме:

• я поставив ногу на великий хрест, зроблений на підлозі з ізоляційної стрічки;

• лампа, що блимала над нашими головами, лопнула, й у кімнаті стало темно;

• я відчув, як за одну мить у моєму шлунку різко все перевернулося, наче на «американських гірках», а в скронях сильно запульсувало від тиску, що раптово підскочив.

Потім світло спалахнуло знову, тільки тепер це була жовта лампа розжарення в дротяній сітці. Коробки з м’ясом десь зникли, а натомість з’явилися пакети із замороженими овочами. І я відчув гострий, безпомилковий біль у себе в шлунку.

Я торкнувся до руки Емми та приклав палець до губ. І самими тільки губами сказав «порожняк».

На якусь мить Емма злякалась… та відразу ж, хоч це було нелегко, примирилась із такою новиною та взяла себе в руки. Вона торкнулася губами мого вуха.

— Можеш контролювати його? — прошепотіла вона.

Здавалось, ціла вічність уже минула звідтоді, як я востаннє розмовляв із порожняком чи просто стикався з котримсь віч-на-віч. Я давно не практикувався, та навіть у кульмінаційні моменти мого полювання мій контроль над порожняками ніколи не наставав миттєво.

— Мені треба час, щоб відчути його, — прошепотів я у відповідь. — Хвилина чи дві.

Емма кивнула:

— Тоді почекаємо.

Ми знаходились у морозилці. Стрілка мого внутрішнього компаса прогрівалась, навіть коли моє тіло замерзало, і зараз вона казала мені, що звір знаходився за пластиковою занавіскою, що була далі перед нами. Ми чули, як він там щось жує, задоволено порохкуючи та чавкаючи. Ми присіли навпочіпки поряд із якимсь дерев’яним ящиком, намагаючись зробитися невидимими та чекаючи на слушну мить.

У якийсь момент порожняк відкинув убік те, що недоїв, і почулася громоподібна відрижка.

Емма кинула на мене запитальний погляд — «ну, ти вже?» — і я заперечно похитав головою. Наразі нічого. Перш ніж я зміг би здобути над ним контроль, я мав почути, як звір говорить.

Той зробив крок у наш бік; крізь напівпрозорі пластикові полотна занавіски я побачив його нерівні обриси. Я марно намагався почути хоча би щось, що міг би використати для отримання влади над його мозком, — згодилось би будь-що, схоже на пару слів, — але єдиним звуком, що його видав звір, був різкий вдих, коли він понюхав повітря, відчувши наш запах. Здається, це викликало в нього новий напад апетиту.

Я легенько доторкнувся до Емми та показав пальцем угору. Ми повільно звелися на ноги. Ми збиралися битись.

Емма виставила руки долонями догори, а я міцніше стиснув зуби, котрі знай собі вистукували чи то від холоду, чи то від страху. Імовірно, останнє. Я був здивований тим, що був таким наляканим.

Обриси порожняка за занавіскою змінились. Один із його м’язистих язиків пройшов між полотнами занавіски, вигнувшись у повітрі, наче перископ підводного човна, що хотів нас вислідити.

Не бачачи порожняка, але побачивши рух на занавісці, Емма зробила півкроку вперед і тихо запалила свої ручні вогні. Вона залишала їх маленькими, але, судячи з того, як вона напружила свої передпліччя, я міг сказати, що вона готувалася до атаки. А ось і другий язик проткнувся крізь занавіску. Еммині вогники стали трохи вищими, потім іще вищими. Ззаду мені на шию впала крапля холодної води. Бурульки на стелі починали танути.

Усе сталось несподівано, як це часто відбувається під час проявів нестримної та безглуздої люті. Порожняк пронизливо скрикнув, і крізь занавіску пробився останній із його язиків, а потім усі три потягнулись у наш бік. Емма закричала та, орієнтуючись на рух занавіски, випустила в той бік хвилю вогню. І, коли язики звіра вже майже торкалися нас, їх обпекло, і вони стрімко стали змотуватись назад,