Читати книгу - "Карта днів"

Я на спині сковзнув по підлозі крізь занавіску до ще більшої холодильної камери. Рятуючи свої язики від вогню, порожняк потягнув їх назад, а заодно й мене — ще трохи, і я опинюсь у його відкритому роті. Коли мене тягло, я рукою намагався за щось зачепитись і згрібав, як граблями, усе, що було на найближчій полиці, аж поки, нарешті, мені це не вдалося. Але ненадовго — то був просто дерев’яний ящик, і за мить він вискочив із полиці та заковзав слідом за мною.

Десь позаду Емма викрикнула моє ім’я. Діючи чисто рефлекторно, я схопився за ящик уже й другою рукою, а далі тримав його перед собою. І в той момент, коли я опинився перед порожняком, я той ящик затрамбував йому точно між щелепи.

Це дало можливість моїй щиколотці звільнитись, і я мав достатньо часу, щоб забитись у найближчий куток. Я почув, як звір вимовив кілька звуків, і спробував їх повторити. І той порожняк, який дрімав усередині мене, прокинувся та заговорив своєю дивною гортанною мовою.

Я стояв на колінах у той момент, як до мене підбігла Емма.

— Ти окей?

— Так, — відповів я. — Але нам треба вийти з цієї кімнати. Ніколи не бийся з порожняками в обмеженому просторі.

Вона поглядом прослідкувала за ящиком, який рухався в повітрі в напрямку дверей.

— Він блокує вихід, — сказала вона.

Порожняк припинив спроби витягнути ящика язиками. Натомість клацнув щелепами, і дерево розлетілося на скалки, неначе його рот був напханий простими картопляними чипсами.

— Іди, — спробував я сказати мовою порожняків.

Той зробив один крок до нас, але все ще блокував нам вихід. Я спробував сказати трохи інакше:

— Іди вбік.

Той зробив іще один крок уперед. Його язики витанцьовували в повітрі, наче гримучі змії, що готові напасти.

— Це не працює, — сказала Емма. Її вогники почали плавити весь лід навколо, і краплі води зі стелі утворили на підлозі цілу калюжу.

— Зроби ще жаркіше, — сказав я. — Я дещо придумав.

Емма глибоко вдихнула, напружилась, і її полум’я піднялося трохи вище.

— Коли я скажу, — прошепотів я, — ти біжиш туди, а я сюди.

Порожняк видав пронизливий крик та побіг на нас. Я гукнув: — ДАВАЙ! — і Емма стрибнула праворуч, а я ліворуч. Язики порожняка просвистіли в нас над головами, а я продовжував бігти, поки не дістався кутка. Порожняк хотів круто розвернутись та кинутися за мною, але послизнувся в калюжі та впав, після чого закричав і спробував дістати мене язиками. Та один із них заплутався в арматурі металевої полиці попід стіною. При спробі звільнитися порожняк завалив важку етажерку зі всіма її ящиками із замороженими продуктами собі на голову.

Я гукнув: — БІЖИ! — і за мить ми з Еммою зустрілися вже коло дверей, які я відразу ж відчинив, а ще за мить ми вискочили в коридор та зачинили їх за собою.

— Замикай! — вигукнула Емма. — Де той ключ?

Але в цих дверей була інша ручка і жодного замка, тому ми повернулись у протилежний бік та побігли коридором, поки не опинилися знову в обідній залі ресторану. Вона була наповнена ранковим сонцем та відвідувачами в новенькому, проте старомодному одязі. І всі вони тепер повернулись у наш бік, пильно розглядаючи дивних новоприбулих, змокрілих та захеканих. Емма, хоч і надто пізно, та все ж згадала про свої ручні вогники і швидко сховала руки за спину, а троє офіціантів — єдині люди в цьому приміщенні, котрі нас іще не помітили, — продовжували злагоджено співати якусь столітньої давності пісеньку в стилі реґтайм:

Алло, красуне!

Алло, гарнюня!

Ось я і подзвонив…

Із дальнього кінця коридору почувся страшенний гуркіт, й офіціанти запнулися. Люди, котрі на нас дивилися, позіскакували зі своїх стільців.

— Усі геть! — закричав я. — Негайно всі геть звідси!

Емма дістала з-за спини руки з вогниками в долонях та знову виставила їх перед собою:

— Точно! Усі геть, усі геть!

Почувся ще один гуркіт — звук металевих дверей, зірваних із петель, — і тепер майже всі були на ногах та в паніці стрімко мчали до виходів.

Ми озирнулися глянути, що там позаду. А там, важко ступаючи, у коридор вийшов порожняк. Він побачив нас та завив. Три його жахливі язики звивались у повітрі, наче щупальця спрута на полюванні, коли той готовий от-от міцно обхопити ними свою здобич; а коли порожняк вив, його язики тремтіли від напруження.

Повз мене промчав продавець, що працював на сатураторі, та рвонув до найближчих дверей. Самого тільки звуку виття звіра було достатньо, щоб налякати кого завгодно. Цей кошмар міг витримати тільки я.

— Скажи мені, що в тебе все готово, — промовила Емма.

— Він майже мій.

Порожняк рушив по коридору в наш бік. Я крикнув йому:

— Стій! Ляж! Закрий рота!

Спершу він трохи уповільнився, наче мої слова проникли в його череп, але ще не дісталися його мозку повною мірою, а потім рушив на нас удвічі швидше. Я волів би в цю мить вибігти на вулицю та зустрітися зі звіром на паркувальному майданчику, але, на жаль, усі виходи були забиті відвідувачами, що тікали.

Ми перебралися за довжелезну стійку та побігли в дальній її кінець, до касового апарата. Я не припиняв кричати на порожняка, пробуючи різноманітні варіанти одних і тих же фраз: «Заспокойся! Засни! Сядь! Не рухайся!» Але я чув, як порожняк крушив усе навколо, і цей шум ставав щораз ближче. Було чути, як навсібіч від потужних ударів розліталися столики та стільці, а люди несамовито кричали, наче їх різали. Я відважився визирнути понад стійкою та побачив, як порожняк, ухопивши офіціанта за талію, розкрутив його, а потім пожбурив у скляну вітрину.

Емма рвучко піднялася, схопила якусь важку пляшку із зеленою рідиною та знову присіла. Далі вона відгвинтила кришечку, а потім почала відривати від сукні смужку.

— Що ти робиш? — запитав я її.

— Коктейль Молотова, — відповіла вона, вставляючи відірваний шматок тканини в пляшку.

На пляшці було написано «Бабл-Ап!»[32]

— Це не спрацює — це содова!

Вона лайнулася, а потім усе одно підпалила тканину та кинула свою гранату навісом, не дивлячись, через стійку.

Стрілка мого компаса ворухнулась. Порожняк наближався.

— Сюди,