Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Я ніколи не був розбишакою. Навпаки, в юності я був смішним окулярником, із якого кепкували дівчата-однолітки. Я ніколи не ліз у бійку перший і завжди намагався уникнути конфронтації. Але цього разу я йшов на КПП із твердим наміром начистити комусь рило. Причому мені ця ідея подобалася так, що в мене почали свербіти кулаки, а на душі було так світло й радісно, як у Різдвяний вечір.

— Гей! Саро! Вийди! Я тобі кажу, Саро МакКарті! Виходь сюди, чого ти там ховаєшся?! Я тобі нічого не зроблю! — футів за сто від КПП стояв позашляховик «Ford Escape». А коло нього — здоровенний чолов’яга з непропорційно маленькою головою на торсі Халка.

— МакКарті, я тобі кажу! Вийди, побалакаємо! Я хочу, щоб ти до мене вернулася! Не бійся мене, я тобі нічого поганого не зроблю! — горлав монстр із маленькою головою.

— Джорджіо, не йди туди! Ти з глузду з’їхав!

— Навіть не думай виходити за КПП! Вийдеш — ми самі тебе приб’ємо! — то благали, то погрожували мені Сара з Франческою.

Дивно, але зовнішній вигляд Халка мене анітрохи не злякав. Навпаки, до цікавості додалася лють — зріст сержанта МакКарті усього 165 сантиметрів, а вага ледве до п’ятдесяти кілограмів доходить. Цей бугай міг запросто її покалічити!

Я заскочив у приміщення КПП і, показуючи на дівчат, попросив сержанта Маковскі:

— Цих двох не випускай!

— Вілкокс, Менсон, перекрити вихід! — наказав Маковскі.

Сара з Франческою обурено пхикнули, майже одночасно. Маковскі перестрибнув через турнікет і догнав мене.

— Що це за тип?

— Сарин колишній. Довга історія.

— А якщо коротко?

— Покидьок.

— Що збираєшся робити?

— Трохи його помацаю!

Ми вийшли з КПП й попрямували до дрібноголового. Що ближче ми до нього підходили, то більше мене дивувало: ЩО Сара в ньому знайшла, крім накачаного тіла?! Корпус у нього й справді був ого-го! Широчезні плечі, груди колесом, ручиська такі, що здатні, мабуть, гнути підкови. Усе псувала непропорційно маленька голова, що фактично лежала на плечах — шия у Халка була відсутня. Обличчя чувак мав, як кажуть художники, «фактурне». Поміж близько посаджених маленьких очей стирчав здоровезний «римський» ніс із несподівано тонкими крилами ніздрів. Під носом був маленький рот із доволі пухкими губами, кутики яких примхливо опускалися донизу. Картину завершувало крихітне підборіддя, що ніяк не в’язалося з тілом давньогрецького атлета.

— О-о-о, а це тут хто?! — загорлало тіло атлета з головою вередливого маминого синка. — Ти її новий бахур, чи що?! — замість слова «бахур» пародія на Халка вжила геть інше слово, яке я тут наводити не наважуся, попри те, що в моїй розповіді вже є слово «pizdiets».

— Ти членоголовий довбень! — проявив я чудеса дипломатії, згадавши, що я член медіа-корпусу ООН. — Закрий пащу й метися звідсіля! — запропонував я проект резолюції.

— Бо що?!

— Бо я тобі другу ногу поламаю, тупак! — це вже було схоже на дебати в Раді Безпеки.

— Що, в сучки геть паршиві справи, якщо вона обирає таких жалюгідних, як ти?! — забелькотіла Халкова троляча голівка.

Але я був не настроєний гратися в міжнародну дипломатію, тому замість відповіді зробив рішучий крок уперед. І тут чиясь залізна рука схопила мене за плече.

— Стій, Джорджіо, тепер моя черга розважатися, — посміхаючись, як гієна, відсунув мене на другий план сержант Маковскі.

— Ти теж бахур? — ревнула халкоподібна горила. — А сучка непогано влаштувалась!

Маковскі повільно зняв військову кепі й повернувся до мене.

Я здригнувся, бо істота, що на мене дивилася, нагадувала сержанта Маковскі хіба що з вигляду. Це вже був не той добродушний поляк, що служив у нас начальником охорони. На мене дивилася суміш готичної химери і давньоскандинавського бога Локі. Клянуся: у той момент очі Маковскі світилися червоним вогнем! Щоб я провалився!

— Джорджіо, потримай, будь ласка! — промовив Локі-Маковскі.

Я отетеріло взяв кепі.

Усе, що було далі, я пригадую дуже приблизно. Маковскі ступнув ще на крок уперед і опинився прямо перед дрібноголовим. Перш ніж той устиг щось подумати, сержант зробив швидкий випад правою рукою. Він навіть не замахувався — рука вилетіла сама собою, наче кинута потужною пружиною. Власне, самого удару я не бачив. Не бачив, куди він був спрямований. Просто гора м’язів раптом почала осідати, мов купа снігу навесні. Халк навіть не смикнувся від удару, він узагалі не ворухнувся — просто почав осідати й повалився на землю, як мішок картоплі.

— Це що, все? — не зрозумів я.

— А що, треба було пострибати перед ним, як Мохаммед Алі? — реготнув Маковскі. — Сорі, чувак, ти б одразу попередив, що розраховував на видовищний бій!

— Слухай, а ти його часом не вбив?

— Та де! Хвилин через десять очухається, — сказав Маковскі. — Ходімо здаватися.

Я подивився у бік КПП. На виході, склавши руки на грудях, стояв полковник Вескотт, якому вартові вже доповіли про сутичку з ворогом.

— Схоже, в нас проблеми, — зітхнув я.

— Не переживай, полковника я беру на себе, — заспокоїв мене сержант. — А ось Франческа зараз дасть тобі тирки.

Це була свята правда — за полковником у такій самісінькій позі стояла моя дорога напарниця.

Ми підійшли. Маковскі висмикнув у мене своє кепі, нацупив собі на голову і відрапортував:

— Сер, вступив у конфлікт із цивільним, готовий прийняти дисциплінарне стягнення, сер!

— Яке стягнення, сержант? Хіба бійка сталася на території бази? А те, що ви були у формі… Ну, не встигли переодягтися, буває. Не смертельно! — усміхнувся вчорашній командир, а нині заступник генерал-ад’ютанта штату.

— Приберіть цивільного з дороги і прослідкуйте, щоб він ніде не зник до приїзду поліції! — наказав полковник.

— Сер, не треба поліцію, будь ласка… — пробурмотіла Сара з-за спини Франчески. — Мене знудить, якщо доведеться давати пояснення і я змушена буду ще раз його побачити…

— Чорт із ним! — погодився полковник. — Затягніть його в машину й нехай котиться к бісу!

— Саро, як ти почуваєшся?

— Та ніби нічого… — пробурмотіла та. — В порядку…

— Та її трясе! Яке «в порядку»?! — заперечила Франческа.

— Маковскі! — покликав Вескотт. — Відвезіть сержанта МакКарті додому й прослідкуйте, щоб найближчим часом цей суб’єкт її не турбував!

— Sir, yes, sir!

— Та я й сама можу її від… — почала напарниця, але я штурхнув її під ребра.

— Ти чула полковника: він сказав «Маковскі»! Твоє прізвище Маковскі?

— А-а-а… — здогадалася раптом напарниця. — Я зрозуміла! Звісно, Маковскі!

Начальник охорони чогось розхвилювався, густо почервонів і тут же пополотнів.

— Не переживай так, Саро! — лагідно сказав полковник. — Тепер ти в надійних руках. Нічого не бійся, чуєш, дитино?

Сара тільки зітхнула.

Проходячи повз Маковскі, Вескотт йому підморгнув і ледь чутно промовив:

— Молодець, синку!..

Сержант знову зашарівся.

— Ще раз таке утнеш, і я тобі сама голову відірву! Чіп і Дейл недороблений! — шипіла напарниця дорогою до командного пункту. — Якого біса ти туди поперся сам?! Ти не бачив, що він за тебе втроє більший?!

— Я був не сам, а з Маковскі, — боронився я.

— Ти йому сказав, щоб мене не випускали! — сердилася Франческа. — Думаєш, це було розумно?!

— Бо ти перша полізла б у бійку. Хіба я тебе не знаю?

— То й полізла б! Тобі шкода?

— А-а-а! Тобто ти не через мене переживала, а через те, що тобі завадили потрапити в чергову халепу?!

— Ти дурень! Звісно, через тебе! Він би з тебе відбивну зробив!

Я зупинився й подивився Франчесці