Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— Не знав, що ти про мене аж так погано думаєш, — вкладаючи образу в кожне слово, припечатав я.

Франческа розгублено закліпала.

— Та я, той, я справді переживала… Джорджіо! Пробач…

Я засміявся.

— От гімнюк… — розчаровано протягла сицилійка. — Він ще й сміється, засранець!

— …Уявляєш? — пліткувала Франческа з Трішею. — Маковскі йому я-а-к вріже, а той бац! І «pizdiets»!

— Що-що? — перепитала ошелешена Тріша. — Що це за срово ти сказара?

Я показав напарниці кулака.

— Коротко кажучи, було йому непереливки! Були в нього сильні проблеми. Відключився він!

— А-а-а, ну так! — зрозуміла Тріша. — Аре весеро там у вас! Плямо заздлісно!

* * *

Я намагаюся не писати про те, до чого не маю стосунку, але кілька людей, яких я поважаю, спитали мене недавно, що ж там із «Вояджером»?

Я краєчком вуха чув, як Лабораторія реактивного руху НАСА (Jet Propulsion Laboratory) шукає розв’язання проблеми керування зондом, який уже сорок років бовтається десь у глибокому космосі. Місяці два тому чув. За цей час науковці перепробували, здавалося, все. Але до вирішення проблеми керування орієнтацією так і не наблизились.

А проблема була ось у чому. Щоб тримати зв’язок із лабораторією, антени «Вояджера-1» мають бути постійно зорієнтовані на Землю. Як ми пам’ятаємо, на траєкторію й орієнтацію космічного апарата впливає дуже багато чинників: власна інерція, тяжіння планет і об’єктів тощо.

Остання корекція траєкторії «Вояджера» відбувалася ще в листопаді 1980 року. 8 листопада, якщо точно. Тоді корекція траєкторії була необхідна, щоб розвернути камери «Вояджера» під час його наближення до Сатурна.

Після цього траєкторію зонда вже не коригували і він летів собі далі у глибокому космосі, зрідка повертаючись антенами до Землі. Корекція орієнтації здійснювалася крихітними двигунами орієнтації — ми їх між собою називаємо «пукалки». Ці маленькі так звані «однопаливні» двигуни використовують тільки один тип пального, у цьому випадку — гідразин, і працювали вони цілих сорок років, справно підтримуючи орієнтацію корабля.

Але 2014 року інженери ЛРР помітили, що потужність їх почала стрімко падати. За півроку спостережень стала відома причина: через надто часте використання агресивний гідразин (ще та отрута, мушу вам сказати) пороз’їдав форсунки сопла, а його випари, ймовірно, стали намерзати зовні, що значно ускладнило роботу двигунів.

Якщо раніше імпульс, потрібний для корекції, тривав кілька мілісекунд, то останніми роками потужність двигунів впала, а час імпульсів збільшився. До речі, процес роботи двигуна орієнтації ми називаємо саме «impulse», а не «puffs», як романтично називають це у ЛРР, що в Пасадені, Каліфорнія. Одно слово, керувати апаратом стало значно складніше. Що робити? Зрозуміло, що про ремонт не йшлося. На відстані 13 мільярдів миль це неможливо. Тож не дивно, що науковці вирішили запустити TCM-двигуни, які використовувалися для корекції траєкторії.

Та на лихо, востаннє ці двигуни використовувалися 37 років тому, 8 листопада 1980 року, при підльоті до Сатурна.

У ЛРР не знали навіть, ЯК ними керувати!

Що це за двигуни? Чотири ТСМ-двигуни загалом такі самі, як і двигуни орієнтації, тільки розташовані вони не по боках корабля, а з торця, хрест-навхрест. Називаються ці двигуни MR—103, і їх, уявіть собі, досі виготовляє фірма Aerojet Rocketdyne, розташована в містечку Редмонд, штат Вашингтон. Це крихітний двигун, він важить усього 330 грамів. Коли спеціалісти з ЛРР зателефонували Редмонд, там, за словами представника, просто заклякли. Річ у тому, що ці двигуни запускалися комп’ютером, який для програмування імпульсів використовував так званий «асемблерний код». Це доволі примітивна, але надійна й проста мова програмування, проте в ЛРР вона не використовується з початку дев’яностих. Спільними зусиллями, не без допомоги Aerojet Rocketdyne, інженери ЛРР таки змогли написати код, який запускає двигуни. 28 листопада інженери вирахували алгоритм роботи двигунів і дали команду на кілька імпульсів тривалістю 10 мілісекунд.

Уявіть, що сигнал із Землі до «Вояджера-1» іде цілих 19 годин 35 хвилин 25 секунд. І стільки ж назад. Тому результат науковці змогли побачити аж наприкінці другого дня, 29 листопада, коли прийшов звіт по двигунах і свіжа телеметрія.

Усе спрацювало бездоганно.

Оскільки, за останнім звітом 1980 року, гідразину в баках має вистачити на п’ять років активного використання, програму «Вояджер» завдяки ТСМ-двигунам можна подовжити ще на кілька років. Так вважає директор ЛРР Сюзанна Додд (Suzanne Dodd). Тепер перед інженерами ЛРР стоїть задача така сама, як колись стояла перед інженерами Локхід Мартін — ті намагалися керувати Містером Щасливчиком, використовуючи замість чотирьох усього три двигуни.

Інженери ЛРР у Пасадені повинні фактично з нуля навчитися керувати орієнтацією корабля за допомогою двигунів, призначених керувати траєкторією. Тобто використовувати двигуни абсолютно не за призначенням. Хоч, якщо відверто, нічого складного в цьому немає. Усе вирішується теоретичними розрахунками та двома (щонайбільше трьома) маневрами, щоб зрозуміти, як поводиться «Вояджер». На розрахунок алгоритму піде десь місяць, після чого ЛРР повністю перейде на використання ТСМ-двигунів, а коли ті вийдуть із ладу, знову повернуться до «пукалок» орієнтації, адже вони хоч якось, але ще працюють.

«Вояджер-2», який тепер тільки наближається до межі 12 мільярдів миль від Землі, за наступні три роки увійде в міжзоряний простір, і, ймовірно, його чекає такий самий тест на використання TCM-двигунів. Там справа піде веселіше, бо команда ЛРР уже знає, як до них підібратися. Та й востаннє вони вмикалися не дуже й давно, всього 1989 року.

P. S. Дякую професорові Расселу, інженерові ЛРР Тодду Барберу і представникові Aerojet Rocketdyne Браяну Ґібсону за інформацію і кілька хвилин часу, витраченого на мої дурні запитання.

* * *

Коли ви востаннє почувалися двієчником? Я оце щойно.

— Так, діти. Ану покажіть мені ваші чернетки! — професор Рассел застав нас зненацька. Ми щойно завершили розрахунки і збиралися вже запускати двигуни, як професорові раптом заманулося «перевірити процес».

«Діти» — це ми з напарницею. І якщо Франческа ще була дуже схожа на підлітка, то я, із наполовину сивою бородою (щоправда, це можу бачити тільки я, бо ніколи її не відпускаю), абсолютно не підпадав під визначення «діти». Що, зрештою, не зупиняло ні професора, ні старшого офіцера Баррела, ні командира бази. Через це над нами всі потішалися. З легкої руки полковника ледь чи не вся база називала нас «діти». Причому гвардійці, серед яких більшість були молодші за мене, потішалися із нас найдужче. Позаочі, звісно. Бо всі знали, що буває, якщо когось із нас зачепити.

Ми віддали чернетки з розрахунками і стали поряд. Я стояв спокійно, заклавши руки в кишені, а напарниця густо зашарілася й не знала, де подіти свої.

— Та-ак! — сказав професор, незадоволено роздивляючись наші каракулі крізь окуляри. — Та-ааааак!

— Ну що там?! — не витримала Франческа. — Що там не так?!

— А ви не здогадуєтеся?

Звісно, що ми здогадалися. Просто, не змовляючись, одночасно «ввімкнули дурня».

— Ви знову порушуєте процедуру! Ви проігнорували все, що я вам говорив! — Рассел подивився на нас круглими котячими очима, в яких не було ні співчуття, ні поблажливості. — Ви знову розподілили між собою роботу, яку повинен зробити кожен із вас від початку й до кінця! Знову Франческа робила тільки розрахунок похибки траєкторії, а Джорджіо робив лише корекцію орієнтації! А потім ви абияк, поверхово,