Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

— Я вирахувала орієнтацію подумки! — пискнула напарниця. — Це не відображено в чернетках!

І це могла бути щира правда, бо, як відомо, Франческа розв’язує найскладніші рівняння із кількома невідомими на кілька дій просто подумки й усього за кілька секунд. «Могла бути» правда, тому що вона, звісно, нічого подібного не розраховувала. Але хто ж перевірить?

— Чудово! Гаразд! Ти вирахувала орієнтацію. Охоче вірю. Молодець, Франческо. Хоч ти мене слухаєш. Але чернетки повинні бути. І тоді твій напарник у халепі, тому що він, звісно, нічого не розраховував! — сварився Рассел.

Франческа зблідла, але потім знов густо почервоніла.

— Ну добре, добре, здаюся! Нічого я не вираховувала! — пробурмотіла дівчина. — Хай я теж буду в халепі!

Я вдячно подивився на сицилійку.

«Хрін із тобою. Якщо йти на дно, то разом. Ми ж напарники», — очима сказала Франческа.

«Дякую!» — відповів я поглядом.

Якщо чесно, то Рассел справді мав повне право сваритися, бо він уже тричі робив нам зауваження. І ось чому: процес корекції складається із двох етапів: 1) траєкторія і 2) орієнтація. Отримавши поточну телеметрію, себто координати сателіта чи корабля, ми повинні звірити її із розрахунковою, тобто з тією, що має бути. Тобто нам потрібно розрахувати похибку між цими координатами. Відповідно до цієї похибки ми розраховуємо силу й напрям імпульсів, що їх дають маленькі двигуни корекції орієнтації (Attitude Control Thrusters). Далі ми вмикаємо ті двигуни і здійснюємо, згідно з кутами Ейлера, маневри корекції крену за віссю Х, рискання за віссю Y і тангажу за віссю Z. Усе просто, чи не так? Тільки ось ми обоє окремо повинні розраховувати весь процес корекції, починаючи з траєкторії і закінчуючи орієнтацією. А потім звіряти результати. І якщо вони збігаються, то можна сміливо вводити цифри в станцію і запускати двигуни. А ми натомість що робимо? А ми натомість розділили роботу між собою. Франческа рахує похибку траєкторії, а я, використовуючи її дані, вирівнюю орієнтацію — виходить удвоє швидше.

— Якщо кожен із нас робитиме процес до кінця, то нам не вдасться проводити по п’ять корекцій за зміну! — бурчала Франческа. — Будемо робити тільки три!

— Зате це будуть три якісні й безпечні корекції! — відрізав професор. — Три бездоганні, ідеальні корекції! Діти, краще працювати повільно й чітко, аніж швидко й абияк!

Рассел кинув на стіл наші чернетки й уважно подивився на нас поверх окулярів.

— Вам довірили дуже ніжну й точну апаратуру. Дуже дорогу апаратуру. Я б сказав, безцінну! Ми в НАСА намагаємося використовувати тільки таке обладнання. Воно дороге й часом вередливе. Одне носить окуляри й зветься Джорджіо, а друге кидається в напарника апельсиновими лушпайками і зветься Франческа! Ви працюєте насамперед зі своїми мозками! Але й суперкомп’ютер може деколи давати збій. І саме від того, як ви спрацюєте разом, від того, наскільки якісно ви одне одного зможете перевірити, залежить точність результату. Результат — ось ваша мета! Чистий, бездоганний і точний результат! А не кількість зроблених за зміну кейсів!

Ми стояли як парочка двієчників, яким читала нотації сувора вчителька. Справді, в гонитві за кількістю зроблених за день кейсів ми порушили ту схему роботи, яку запровадив колись професор Рассел: паралельні розрахунки на двох незалежних станціях і звірка результату. Звісно, у нас є так званий leash («повідець», або «захист від дурня»), тобто система не дає нам вводити якісь дивні або критичні числа, щоб ми взагалі не відправили сателіт к бісовій матері. Але цей «повідець» — тільки запорука того, що сателіт залишиться живий. А корекція потребує точності.

— Відсьогодні ви повертаєтеся до схеми паралельних розрахунків і ніколи, ніколи в житті не будете порушувати цієї схеми. Виняток тільки тоді, коли будете рухати щось важке й складне. Тоді або я перевіряю, або ви робите кожне свою задачу, але ретельно, дуже ретельно перевіряєте результати напарника. Ясно?

Нам нічого було додати.

І говорити нічого не хотілося. Хотілося просто сісти в крісло й перетравити все те, що впало нам на голови. Ну що ж, прощайте, швидкі темпи. Ласкаво просимо, якість, точність і перестраховка!

— Ні, ви подивіться на них! Систему вони хотіли трахнути! — бурчав професор, який сьогодні або встав із лівої ноги, або з дружиною посварився. — Поки система добряче не трахне вас разів тридцять, навіть не думайте трахнути систему!

— От буркотун окулярчастий! — прошепотіла Франческа, забувши, що на ній гарнітура і Рассел у своєму навушнику все чує. Професор кинув на неї швидкий погляд — я не сумніваюся, що він усе почув, — і знову заглибився в розрахунки.

Тяжко повставати проти старої школи.

* * *

Франческа зайшла в кабінет і кинула на стіл прозорий пакет. Найчастіше я не звертаю уваги на те, що й куди жбурляє напарниця, — якщо воно не летить безпосередньо в мене; але цього разу щось примусило мене подивитись. У пакеті були:

 пластикова чашка від йогурту;

 кришка з фольги від того ж йогурту;

 одноразова ложка;

 апельсинова шкуринка (of course!);

 чек із магазину;

 порожня пляшка з-під мінералки;

 яблучний качан.

— У тебе під столом смітник стоїть, cara mia! Допомогти донести? І взагалі, сміття треба сортувати. Харчове — окремо, пластик і папір — окремо! — я встав, узяв двома пальцями пакет і зібрався його розв’язати. — І вза…

— Стоп! — раптом крикнула Франческа так, що я мимоволі впустив пакет на підлогу. Фольга з йогурту вилетіла й негайно налипла мені на черевик. — Стоп! Що це?!

— «Що це?!» — передражнив я. — У тебе зір упав чи що? Ти не бачиш? Це сміття! І клята кришка від твого клятого йогурту налипла мені на клятий черевик!

— Сміття?! — зойкнула дівчина. — Як сміття?! Яке сміття?!

— Алло! — я співчутливо подивився на напарницю. — Це твоє сміття, яке ти жбурнула собі на стіл. Сьогодні понеділок, тебе звати Франческа, і в нас сьогодні повно роботи!

— Гаманець! Мій гаманець! — Франческа схопилася руками за голову. — Я викинула свій гаманець!

— Як?!

— Я несла гаманець у лівій руці, а сміття — в правій. Підійшла до смітника і викинула, як мені здавалося, пакет!

— А потім пройшла КПП, половину території бази, зайшла в наш корпус, піднялася на другий поверх і не помітила, що в тебе в руці не гаманець, а пакет зі сміттям?!

— Я замріялася!

— Цікаво, про що?

Франческа раптом стала червона, як буряк.

— От не твоє діло, caro mio… — пробурмотіла вона.

Я подивився на неї поверх окулярів — точно так, як у таких випадках робить вона. Але нічого, крім туманної Франчески, не побачив. І чого вона завжди так робить?!

Колись і в мене були пригоди зі сміттям.

Перша трапилась, коли мені було років сім. У нас гостював татів рідний брат, який приїхав з іншого міста. Пішов я тоді виносити сміття. Шлях був неблизький: з четвертого поверху через чотири під’їзди за будинок.

Найсмішніше, що сміттєпровід у нас у будинку був. От тільки не працював. Якогось біса всі шахти були наглухо заварені ще з моменту заселення. Подейкують, що це сталося через занадто короткі платформи для висування сміттєвих баків унизу. Що заважало добудувати платформу, я не знаю — чи то брак коштів, чи то розуму. Останнє в СРСР було вельми поширеним явищем.

Словом, подався я виносити сміття. Вернувся. А на порозі дядько на мене дивиться якось так дивно і каже: «Ну ти даєш! Я знав, що всі Васильєви дурнуваті, але такий