Читати книгу - "Карпатське танго"

Червоний папуга на дереві біля хати виглядає великою гарною іграшкою поміж численних різнокольорових стрічок. Він зависає в чудернацьких гімнастичних позах і вперто стягує прикраси з гілок. Час від часу сеньйор Томас підгодовує птаха шматочками булочки, і ара ненадовго відволікається. Мейбелін здала свого «коника» в оренду найближчим родичам, тож я з диким іржанням бігаю навколо хати й по черзі катаю верхи на собі найменших. Жінки готують святкову вечерю. Чоловіки складають піньяту – мішок із солодощами. Увечері всі збираємося за довгим столом на подвір’ї. Бахо – яловичина, смажена на вугіллі з бананами й маніокою, – неймовірно смачна. Бананів сьогодні досить і в пудингу, і в булочках, є й обсмажені до хрусту тостонес. Гондурас – батьківщина бананів, їх тут багато різних видів. Це звичний гарнір до м’яса. Усі із задоволенням наминають кесільйо – кукурудзяні палянички з плавленим сиром і зеленню. Орчата – неміцний алкогольний напій із рису – сьогодні замість новорічного шампанського. За столом господар із гордістю киває на нас:

– Це мої діти – Ізабель та Андреу, найбільше надбання минулого року. Вони скоро стануть лікарями й зроблять мене дідом. Скажи щось, Андреу.

Гамір навколо стихає, усміхнені смагляві обличчя виражають повагу.

– Сеньйоре Томас і сеньйоро Кларіс, Ізабель і я дуже хочемо подякувати всій вашій родині за те, що прихистили нас. Від початку року ми змінили аж три країни: провели п’ять місяців у Радянському Союзі, чотири – на Кубі, три – у Гондурасі. Усюди нам допомагали рідні люди, без яких ми не змогли б стати на ноги. Коли питають, де моя батьківщина, то я відповідаю: там, де моя сім’я. Там, де мій дім. Там, де моя робота. Там, де моя дорога не впирається у високу скелю. Там, де я зможу злетіти й мені ніхто не підріже крила. Тут ми обоє зможемо злетіти. Тепер ви наша родина, дружна й велика. Ми ще не маємо ні роботи, ні свого дому… – Я розхвилювався. У голові працює потрійний перекладач – українсько-польсько-іспанський. Проте мої слова йдуть від самого серця. Усі притихли й слухають. – Люба Ізабель, – зустрічаю щирий погляд коханої й продовжую: – ми з тобою матимемо і роботу, і дім, обіцяю. І спасибі всім… Сподіваюся, я не зробив багато помилок?..

– Ні, ні… – Усі аплодують, а Ізабель цілує мене в щічку й шепоче:

– Не переживай за мову. У тебе все добре виходить. Окрім того, на твою користь психологічний ефект помилки: «Якщо ви недосконалі, то люди будуть любити вас більше»[12]. Твій акцент майже непомітний. Головне, що ти щирий.

Для дітлахів настає час розбивати піньяту. Цей зворушливий звичай, запозичений у мексиканців, прижився тут. Мішечок із солодощами вже підвішений на дереві, а дітлахи із зав’язаними очима по черзі намагаються поцілити в нього палицею. Під веселі крики мішок падає, малеча з блиском захоплення в очах розбирає його вміст. Мені в голову приходить одна чудова ідея. Тихо раджуся із сеньйором Томасом – він дає згоду. Швидко збираю нову піньяту з бананів, булочок і цукерок і поспішаю до клініки. Мої хворі ще не сплять. Обличчя розквітають усмішками.

– Ну що, розіб’ємо піньяту? – підвішую мішечок зверху на одвірок.

Тимчасово однорукі й одноногі дорослі ненадовго стають дітьми: шкутильгають, але регочуть і підскакують. Солодощі розходяться за мить. Мої пацієнти щасливі, я теж. Дорогою додому мене затягують на новорічну дискотеку. Кілька хвилин придивляюся й відтак намагаюся повторити танцювальні рухи. Схвальні відгуки й поплескування – удалося! Виходжу геть спітнілий і поспішаю додому. І тут танці! Дикі, нестримні індіанські танці! Я люблю тебе, Гондурас! Тільки б трохи снігу сюди, хоч на Новий рік. Щоб отак, як колись у Карпатах, з гірки в-ж-жух!

«Господи, пробач мені, що майже не молився… Я ніколи не звертався до тебе з проханнями… Ти, вища сило, що звідусіль сигналиш своїм сліпим дітям ідеальними пропорціями золотого перерізу як свідченням своєї присутності… Пробач мені, що ніколи не дякував Тобі за все і… що ще?.. Не знаю…» – шепочу, крутячи хрестик у руках. Крики Ізабель стають нестерпними. «Господи, допоможи їй розродитися… Ти ж добрий до нас… Отче наш, ти, що єси…» Моє очікування теж стає нестерпним. Хочеться піти й допомогти, та дружина заборонила:

– Не хочу, щоб ти приймав мої пологи. В інших скільки завгодно, але не в мене. Не хочу, щоб у момент нашої близькості ця картина зринала перед твоїми очима. Навіть не смій заходити. Наші стосунки мають бути насамперед красивими.

Спочатку я наполягав:

– Не буде в мене такої картинки…

Ізабель була непохитна.

– Навіть якщо в тебе її не буде, то цей незручний спомин перешкоджатиме мені. Не хочу. Он, Елвіс Преслі ніколи не кохався з жінками, що мали дітей. Мати його єдиної доньки стала глибоко нещасною людиною: після пологів вона перестала цікавити обожнюваного чоловіка. Не знаєш, чому Елвіс так чинив?..

Не знаю. Це загадка для дідуся Фрейда та його учнів. Але я, як поціновувач краси й особистої свободи кожного, відступив. Не треба було… Нарешті стає тихо. Коли мені виносять маля й дають потримати, щось величезне й ніжне накриває мене з головою. Дівчинко, моя кровиночко… Я все-все зроблю в цьому світі для тебе, присягаюся…

За чотири місяці я вирушаю до Тегусігальпи, на нове місце інтернатури. Дев’ять місяців у клініці Сан-Феліпе дали мені дуже багато. Я вмію розмовляти з пацієнтами і про хворобу, і ні про що, вести записи іспанською, опанував багато небачених до Гондурасу медичних приладів. Близькість до США сприяє гарному забезпеченню медичним устаткуванням. Воно не завжди нове, але в робочому стані й ефективне. Директор клініки, прощаючись, дав мені дуже схвальні оцінки. Мої документи про проходження інтернатури поки що бездоганні. Проте Ізабель і крихітка Марія залишаються в домі батька. Та, правду кажучи, це навіть утішає мене. Попереду півроку безоплатної роботи без житла й з тридцятьма доларами в кишені. Вирушати з такими активами в інше місто з маленькою – ризик. Та й не думав, що маленькі діти потребують стільки догляду. Чогось у дитинстві, коли моя сестричка була маленькою, на це зовсім не звертав уваги. Та тепер я зрозумів, що мої батьки здійснили справжній подвиг, узявши на себе відповідальність за аж чотири нові життя. Правду кажуть, що батьків починаєш розуміти, коли сам стаєш батьком.

Запити в моєї малечі поки що мінімальні: спить, їсть і знову спить, розкинувши ручки. Думаю, що