BooksUkraine.com » Сучасна проза » Лютеція 📚 - Українською

Читати книгу - "Лютеція"

136
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Лютеція" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 82
Перейти на сторінку:
— запитав я тихенько.

— Зараз побачиш. Мусимо десь перебути, поки йде забава. Спочатку молодий буде сам мене шукати, а потім йому будуть підводити то дівчат, то бабусь, переконуючи, що то і є його молода. Одне слово, це надовго.

Розповідаючи мені про народні звичаї, вона не забувала підказувати водієві, куди повертати, аж доки ми не опинилися на вуличці, що складалася з суцільних приватних будинків в околицях Замарстинова — моєї рідної парафії. І як таке можливе, що я жодного разу її не зустрів?

— Приїхали, — сказала Квітка і, домовившись із водієм, що той забере нас через півтори години, повела мене за собою.

Ми зайшли на цілком темне подвір’я, кудлатий псюра спочатку загарчав, а потім радісно заскавулів і, метляючи хвостом, поквапився віддати нам шану, але Квітка його відігнала, аби не запацькав сукні. У будинку теж не світилося, Квітка вийняла з торбинки ключа й відчинила двері.

— Що це за дім? — запитав я.

— Невже ти не упізнав?

Обана — перший прокол!

— Але що я дивуюся, — продовжила вона, — тут так темно. Це дім, у якому ти будеш жити. Так що почувайся, як удома.

— Тобто це твій дім?

— Уже не мій. Мене чоловік забирає до себе, а тут лишаться батьки, дідусь і бабуся. Але зараз вони всі на весіллі.

Вона засвітила у вітальні, потім відкрила бар і вийняла шампанське.

— Сідай на канапу й розслабляйся, а я переодягнуся, бо вже не годна в цьому всьому... Бодай годинку побуду так, як звикла.

Я відкоркував пляшку й налив у келихи. Квітка з’явилася в халаті і з великим пляцком в руках.

— Може, хочеш їсти? — запитала, умощуючись біля мене. — М’ясиво, холодець, риба, салати...

— Ні, дякую. Пляцок — якраз те, що треба.

Ми випили. Хвилину панувало мовчання, яке не віщувало нічого втішного, ба навпаки — навівало мені перші ознаки тривоги.

— Я хочу ще, — врешті сказала вона якимсь замріяним тоном, і я знову налив, після чого вона подивилася мені в очі з такою вселенською тугою, що я умить відчув себе останнім негідником, і запитала: — Чому ти мені не писав?

Мені здалося, що я провалююсь крізь канапу, крізь підлогу, крізь бетонне перекриття у захаращений компотами, закрутками і вареннями підвал, а звідти — крізь землю, і лечу, лечу... просто в Канаду... Та її голос вихоплює мене й повертає назад.

— Я розумію, ти стільки пережив... Ти не уявляєш собі, що ми думали, коли вуйко повідомив, що тебе відправили у В’єтнам. Ти ж міг відмовитися, правда?

Я закашлявся, шампанське пішло кудись не туди, у носі закрутило. Виявляється, я воював у В’єтнамі! О господи! Може, у мене ще й рани є?

— Відмовитися було непросто, — промимрив я. — Крім того, я знав, що буду служити при штабі...

— При штабі? Хіба ти не був у тому бою... забула, де це... вуйко писав, що вас там добряче потріпало, а ти опинився в шпиталі.

— Мене лише злегка контузило. І я... — тут я схопився за соломинку: — ...втратив пам’ять... не зовсім, але багато чого вивітрилося...

— Але ти пам’ятаєш, коли ми були дітьми і гралися на пасовиську? Тут були колись довкруги пустища — просто рай для дітей. Тепер усе забудували. Пригадуєш? Коли ми їздили в Брюховичі на озера й плавали на камері з колеса вантажівки? Коли збирали гриби?

— Так... мовби крізь сон.

— Зараз порівняємо, наскільки ти змінився, — сказала вона й витягла альбом із фотками.

Тут я остаточно занепав духом і сказав собі: якщо є Бог, то він або мене уб’є громом, або врятує. Не знаю, які справжні плани щодо мене були в Господа, але він твердо вибрав друге, бо фотки Олюся пасували до мене, як два чоботи пара. Волосся, щоправда, було в нього світліше, ніс рівніший, а очі не голубі, а сірі. І взагалі він мені скидався на курдупля навіть у військовій формі.

— Цим знимкам років п’ять, правда? — сказала Квітка. — Це коли ти йшов до війська. В’єтнам тебе трішки змінив. Я б сказала, навіть на краще. Ти виріс. От тільки носик... Це тобі його там поправили? — хихикнула вона.

— А де ж іще? В’єтнамець мене кольбою так луснув, то аж свічки в очах засвітилися.

— А більше тобі нічого не пошкодили? — і в її очах застрибали бісики.

Вона злегка захмеліла, зарожевілася і вмостилася зручніше, підібгавши ноги під себе. Я помітив, що вона скинула білі панчохи, поли халатика розійшлися, і її гладенькі смагляві стегна манили уяву.

— А пам’ятаєш... — промовила, примруживши очі і підступно усміхаючись, — пам’ятаєш, як ми... як ми... — тепер вона дивилася на мене так проникливо, що я, не задумуючись, випалив «пам’ятаю» й пригорнув її до себе, хоча второпати, що я мав би такого особливого запам’ятати з дитинства, коли ми очевидно бачилися, не міг, але видно, що це було щось приємне, щось, що нас... тобто Олька і Квітку... єднало всі ці роки.

Давно я так пристрасно не цілувався, так бурхливо й жадібно, з таким запалом і жаром, мовби то мав бути — і таки був — наш останній поцілунок, наше останнє побачення, і коли вона почала розщіпати на мені сорочку, а я на ній — халатика, то здоровий глузд уже надійно покинув мене, усі рухи надалі виконувалися автоматично, світ надовкола перестав існувати, і все, що нас оточувало, застигло, закам’яніло в непорушному сні, зачароване і заціпеніле, і тільки ми, ми одні на цілім світі ще борсалися, сплітаючись і розплітаючись, у тугих аж до болю обіймах, і мені здавалося, що це не Квітка ячить піді мною і наді мною, а дика в’єтнамська дівчина серед непролазних джунглів, що яріють нестримним жаром напалму й розпашілих тропіків, а довкола вибухають сальви, злітає в повітря земля, валяться дерева, кричать мавпи, папуги й голосно тупотять слони.

А потім, як прийнято писати в гарних романах, «вони лежали, тримаючись за руки, і замріяно дивилися в небеса». Ми дивилися в стелю. Найменше, що мені в цю мить хотілося, то відповідати на питання: «І що тепер?» Якби не клята Канада, я б і тоді не знав, що запропонувати, бо які перспективи могли бути в радянського безробітного, тунеядця й спекулянта, автора багатьох неопублікованих творів, пройдисвіта і шалапута?

На щастя, перша фраза,

1 ... 46 47 48 ... 82
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лютеція», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лютеція"