Читати книгу - "Герої (не)війни"

Там, де чергує Валентин, — гарна позиція. Український блокпост на висоті. Униз іде дорога до Шумів — населеного пункту у сірій зоні. Звідти часто йдуть місцеві — за продуктами та найнеобхіднішим. У Дзержинськ, який за кілька кілометрів звідси. Бійці місцевих пропускають.

— По мєсній прописці пропускаємо, канєшно. Бо там такі «дєвушки» по 90 год, їм треба і в магазин, і в больницю. Пропускаємо, — серйозно розповідає Валентин.

З місцевими бійці спілкуються. Саме від таких «дівчат», каже юнак, вони й отримують новини з сепаратистських каналів — інші тут не транслюють. Але мешканці найближчих Ленінського, Шумів та Дзержинського, каже, уже навчилися хоч трохи відрізняти брехню від правди. Усе, що почули, — і ще зі своїми коментарями — передають військовим.

— Даже місцеві кажуть: стріляють в нашу сторону, а тоді по новостям говорять — вчора ночью Горловку обстріляли українські солдати. Ну, мєсні вже розуміють, що воно не так получається, як по телевізору розказують. Та й наобіцяли їм багато чого ті, сепаратисти, а ніхто нічого не робить.

Валентин родом з Кривого Рогу. До війни працював на будівництві, підробляв прийомом вторсировини. Коли прийшла повістка, каже, навіть і не думав, йти чи не йти на війну.

— Мотивація яка була? Що я, гірше за всіх? Діти молоді, ще молодші за мене приходили, а я вдома буду сидіть? Дядько в мене воював тоже — в аеропорту. Так і я. Я думаю, годік — це небагато. Хорошо, якщо все буде хорошо.

Його рідний дядько, якому довелося захищати Донецький аеропорт, уже вдома, на відпочинку. Валентину до «дембеля» кілька місяців. У теорії. На практиці може бути і довше — якщо указ президента про демобілізацію затримається. Але трагедії з цього юнак не робить, на передовій, запевняє, готовий стояти й далі.

— Треба буде ще тут рік постояти — постою. Буду казати, що не подобається це все, але все одно буду стояти. Так само, я думаю, більша половина хлопців тут вважає.

Як з’ясовується у розмові, він ледь не з боєм пішов на війну. Його мати ходила у військкомат — просити, щоб сина не забирали. У сім’ї Валентин один.

— Я ні в кого не питав: манаття зібрав та й поїхав. Мамка одразу в воєнкомат: «Що це таке?» А я сказав, що все одно піду. Я ніколи ні в кого не питаю. Треба — то треба.

На передовій Валентин десятий місяць. У точці, де аж ніяк не розслабишся, якщо хочеш жити. В околицях Горлівки що в напрямку Дзержинського—Шумів, що в напрямку Майорська—Зайцевого спекотно завжди. Тут не одного бійця 57-ї бригади поранило. І не один загинув. Зате саме тут війна та побратими виховують патріотів. Валентин зізнається: найкраще, що зустрів на війні, — це люди. Такі, каже, про існування яких він у мирному житті й не підозрював.

— Почнемо з того, що я тут людей побачив. Ось навіть за цей прапор, — юнак демонструє синьо-жовту нашивку на рукаві, — люди деякі готові життя віддати. Причому в прямому сенсі — готові життя віддати. Я таких людей ніколи не бачив. У таких дійсно є чого повчитися. Тут дійсно краща частина України.

У них він навчався воювати: розбиратися у зброї, стріляти з автомата, не спати на чергуванні. І… не боятися ворога. Що б той не робив.

— Весь час тут було — лупили, лупили, навіть бували такі дні, що ото бігаєш, як переляканий, і не знаєш, що робить. Мені тоді ще 21 був. І от тоді мені один мужик каже: «Валік, не переживай, все буде нормально. От скільки тобі треба насолити, щоб міна прямо в тебе попала?» — На цих словах юнак сміється, вочевидь, згадуючи побратима, який йому це казав. — Ну, от таким способом я й заспокоївся. Навіть удома я ніколи такої людини не бачив, що мінометний обстріл страшний був, а він спокійно так поводиться. Психологічно людина врівноважена, підготовлена, він стоїть і каже мені таке: «Не переживай». Це дійсно показник. Показник людини. Хоча він не військовий. Він усе життя водієм робив.

Він не скаржиться на погані умови, хоча чергувати в «землі» день і ніч та ще й під кулями і снарядами — невелика радість, та не кляне державу і владу, як це робить чимало мобілізованих на передовій. І геть не зрозумієш — чи то ще до війни цей 22-річний юнак мав сильний характер та витримку, чи цього його навчили тут, на передовій.

— Вєщі видали, все є. Волонтери нам помагають, Кстаті, спасібо волонтерам усім передасте. Що помагають, не забувають нас. А так — хотілося б, звісно, щоб сонце було. Але сонця немає. Ну, нічого, дочекаємося ж, правда?

Його цінують і люблять побратими — за щирість, відкритість та добру натуру. Більшість із них старші за Валентина на десятки років. Що їхня дружба збережеться і після війни, юнак не сумнівається.

— Як комбат казав: «Атошна дружба — найкрепша дружба, яка є». Ось із Дімою я весь час воював на першому посту. Як я його можу забуть?

Дмитро, кремезний чоловік років за 30, на цих словах ствердно киває головою — мовляв, обов’язково знайдемося у мирному житті. У цей час із «сірих» Шумів піднімається жінка — місцева мешканка з «кравчучкою» в руках. Валентин спускається на дорогу. Це теж його зона відповідальності — перевірка документів у місцевих, хто йде чи їде у прифронтовий Дзержинськ.

Нам не чути розмови, але за виразами обличчя обох стає зрозуміло: ця жінка Валентинові знайома. Вона, вочевидь, із тих, хто часто ходить у Дзержинськ за продуктами або в лікарню. Між окупованою Горлівкою та підконтрольним Україні Дзержинським більшість мешканців навколишніх сіл обирають Дзержинськ. Там і продукти дешевші, і на вулицях безпечніше. Хоча ті, для кого «головне — мир», запевняють, що їх «не ображають» ані з того, ані з іншого боку.

Юнак жінку пропускає. І повертається на блокпост, де ми на нього чекаємо.

— Вам пасує військова форма, — кажу те, що давно хотілося йому сказати. Український камуфляж, покращений після першого року війни, на юнакові сидить гарно і ладно. А бронежилет і автомат гармонійно доповнюють картину. Каску Валентин не носить — як і більшість бійців на передовій. Тут її одягають, лише коли починаються серйозні обстріли. Хоча керівництво таку «вибірковість» не вітає. — Не думали залишитися в армії? Підписати контракт?

— Бути воєнним? Нє, не з моїм характером.

— А ким хочете бути? Що плануєте після демобілізації?

— Може, поступлю на якогось сварщика, вивчуся і буду працювати, може, на завод десь влаштуюсь. Та багато роботи є. Було б тільки бажання.

— А характер ваш змінила війна?

— Характер? — Валентин на мить замислюється, і його обличчя набуває геть дитячого виразу. Безпосередності, щирості та зворушливої наївності, які є в цьому хлопцеві, жодна війна не змінить, думаю я. — Та ну як сказати? Виводи там деякі зробив — і все. А так — яким був, таким залишився.

— А який ви? — мені хочеться, щоб він сам описав ті риси, які я прекрасно бачу і без підказки.

— Веселий, разговорчівий. — Він знову замислюється.

— Оптиміст? — намагаюся допомогти хлопцю я.

— Да. І війна оптимізм мій не поміняла…

  «Я ні про що не шкодую…»

— А ходімо, я вас із нашим героєм познайомлю. Він якраз у нас в штабі, приїхав документи дооформлювати. — Веселий, балакучий та легкий у спілкуванні заступник командира 17-го батальйону 57-ї бригади, що стоїть на охороні міст і сіл в околицях Горлівки, галантно