Читати книгу - "Людина розумна"

стопами Христа. Будь смиренним, як Він, уникай насильства та марнотратства, а якщо вдарять тебе – просто підстав другу щоку». Повернувшись додому в смиренному та задумливому настрої, дворянин міг убратися в найкращі шовки та піти на банкет до замку свого лорда. Вино там лилось як вода, менестрелі співали про Ланселота та Джинерву, а гості обмінювалися брудними жартами та кривавими військовими байками. «Краще померти, – заявляли барони, – ніж жити з ганьбою. Якщо хтось зачепить твою честь, лише кров може змити образу. А що в житті може бути кращим, ніж бачити, як вороги розбігаються перед тобою, а їхні гарненькі доньки тремтять біля твоїх ніг?»

Ця суперечність ніколи не була розв’язана. Але хоч би як європейська знать, духовенство та міщани не опиралися цьому, їхня культура змінювалась. Одна зі спроб зрозуміти це приводить нас до Хрестових походів. Під час походу лицарі могли продемонструвати свою військову доблесть та відданість релігії одним махом. Та сама суперечність породила ордени монахів-воїнів, наприклад тамплієрів та госпітальєрів, які намагалися переплести християнські та лицарські ідеали ще тісніше. Вона також відповідальна за велику частину середньовічного мистецтва та літератури, приміром легенди про короля Артура та Святий Грааль. Чим був Камелот, як не спробою підтвердити, що чудові лицарі можуть та навіть мусять бути добрими християнами, а добрі християни стають найкращими лицарями?

Іншим прикладом є сучасний політичний лад. З часів Французької революції люди по всьому світі поступово почали вважати фундаментальними цінностями рівність та свободу особистості. Проте ці дві цінності суперечать одна одній. Рівність можна гарантувати лише шляхом згортання свобод тих, хто живе краще. Гарантія ж, що кожна особистість буде вільною жити, як забажає, неминуче обмежує рівність. Усю політичну історію світу після 1789 року можна розглядати як низку спроб розв’язати цю суперечність.

Усі, хто читав романи Чарльза Діккенса, знають, що ліберальні режими Європи ХІХ століття віддавали перевагу свободі особистості, навіть якщо це означало кидати неплатоспроможні бідні родини до в’язниці та майже не залишати сиротам іншого вибору, крім як ставати учнями кишенькових злодіїв. Усі, хто читав романи Олександра Солженіцина, знають, як комуністичний ідеал рівноправ’я породив жорстоку тиранію, що намагалася контролювати кожен аспект повсякденного життя людей.

Навколо цієї суперечності обертається також сучасна американська політика. Демократи хочуть створити справедливе суспільство, навіть якщо це означає підвищення податків для фінансування програм допомоги бідним, старим та немічним. Але це зазіхає на свободу людей витрачати їхні гроші на власний розсуд. З якого дива уряд змушує мене купувати страхування здоров’я, якщо я хочу на ці гроші відправити своїх дітей до коледжу? Республіканці, з іншого боку, хочуть максимізувати свободу особистості, навіть якщо це означає збільшення різниці в прибутках між багатими та бідними та нездатність багатьох американців дозволити собі медичне забезпечення.

Як і середньовічна культура не могла збалансувати лицарство з християнством, так і сучасному світові не вдається збалансувати свободу з рівністю. Але в цьому немає жодних проблем. Такі суперечності є невід’ємною частиною всіх людських культур. Фактично, вони є двигунами культур, відповідальними за креативність та динамізм нашого виду. Так само, як зіграні разом дві дисгармонійні музичні ноти проштовхують уперед музичний фрагмент, так і розлад в наших думках, ідеях та цінностях змушує нас думати, переоцінювати та мислити критично. Відсутність суперечностей є долею недалеких.

Якщо напруга, конфлікти та нерозв’язні дилеми надають усім культурам смаку та кольору, людська істота, що належить до певної культури, повинна дотримуватись суперечливих вірувань та розриватися між несумісними цінностями. Це настільки властива риса будь-якої культури, що вона навіть має назву: когнітивний дисонанс. Когнітивний дисонанс часто вважається розладом людської психіки. Насправді ж, він життєво необхідний. Якби люди були не спроможні дотримуватися суперечливих вірувань та цінностей, було б, мабуть, неможливо створити та підтримувати жодну людську культуру.

Якщо ви дійсно хочете зрозуміти, скажімо, мусульман, які відвідують мечеть через квартал від вас, не шукайте чистого набору цінностей, якого б дотримувався кожен мусульманин. Пошукайте краще суперечності мусульманської культури – місця, де правила воюють, а стандарти б’ються між собою. Найкраще зрозуміти мусульман можна в тій самій точці, де вони коливаються між двома імперативами.

Супутник-шпигун

Людські культури постійно зазнають змін. Чи є ці зміни абсолютно випадковими, чи мають загальну схему? Іншими словами, чи має історія напрямок?

Відповідь буде ствердною. Протягом тисячоліть невеликі прості культури поступово об’єднуватися в більші та складніші цивілізації, внаслідок чого у світі лишалося дедалі менше мегакультур, кожна з яких була дедалі більшою та складнішою. Це, звичайно, є дуже грубим узагальненням, справедливим лише на макрорівні. На мікрорівні ж здається, що для кожної групи культур, що об’єднувалися в мегакультуру, існувала мегакультура, що розпалася на шматки. Монгольська імперія розширила свою владу на величезні території Азії та навіть частину Європи, лише щоби потім розвалитися на фрагменти. Християнство навернуло до Бога сотні мільйонів людей і одночасно поділилося на незчисленні секти. Латинська мова підкорила всю Західну та Центральну Європу, після чого розкололася на місцеві діалекти, що врешті-решт стали національними мовами. Але всі ці розколи є тимчасовими перестановками у невблаганній тенденції до об’єднання.

Розуміння напрямку історії насправді є питанням точки зору. Якщо дивитися на історію, так би мовити, з висоти пташиного польоту, де видно розвиток подій у межах десятиліть або століть, важко сказати, рухається вона в напрямку об’єднання чи роз’єднання. Проте, щоби зрозуміти довготривалі процеси, погляд з висоти пташиного польоту є надто короткозорим. Замість нього краще скористатися точкою зору космічного супутника-шпигуна, що сканує скоріше тисячоліття, ніж століття. З такої точки зору стає абсолютно зрозуміло, що історія невблаганно рухається до об’єднання. Поділ християнства на секти та крах Монгольської імперії є лише «лежачими поліцейськими» – обмежувачами швидкості на дорозі історії.

Найкращий спосіб оцінити загальний напрямок історії – порахувати кількість окремих людських світів, що співіснували в певний момент на земній кулі. Сьогодні ми звикли вважати нашу планету одним цілим, але протягом більшої частини історії Земля була, по суті, цілою галактикою ізольованих людських світів.

Візьмімо Тасманію, середнього розміру острів на південь від Австралії. Він був відрізаний від австралійського материка приблизно 10 тисяч років до нашої ери, коли кінець льодовикового періоду спричинив підйом рівня моря. На острові залишилися кілька тисяч мисливців-збирачів, які не мали контакту з будь-якими іншими людьми аж до появи там європейців у ХІХ столітті. Протягом 12 тисяч років ніхто більше не знав, що там є тасманійці, а вони не знали, що у світі є хтось іще. Вони мали свої війни, політичну боротьбу, соціальні коливання та культурні події.