Читати книгу - "Дім для Дома"

Б’юсь об заклад, переслідувачка сподівається сісти з нами в один тролейбус. Хоч як вона не любить городів, їй давно кортить знати, чим батько займається на дачі цілими днями, чому не просить про допомогу. Можливо, завдання навіть отримане від Великої Ба.

Я намагаюся пришвидшити крок, та полковник тягне за повідець:

— Куди ти спішиш, Доме?

Та є куди. Що буде, коли Оля про все дізнається? Коли прослідує за нами, повз саморобні огорожі, повз алею червоних тюльпанів, повз рівненькі грядочки з кропом... Що буде, коли вона зазирне в теплицю й побачить... Алюмінієві огірки, ага. З блискучими крильцями розмахом метрів у десять. Що, хай мені бультер’єр, буде?

Оля неодмінно доповість іншим жінкам, і разом вони винесуть вирок: ніколи, нізащо більше не пускати старого на дачу. Велика Ба вперше за багато років підвищить голос на чоловіка. Маруся слухатиме крізь зачинені двері, і їй насправді кортітиме залізти в цей дідів літак, посидіти за штурвалом, вивчити пальцями металеві

І що ж буде з полковником? Як він без таємниці? Без старечої мрії про повернення в небо. Пси взагалі зазвичай неба не бачать — бачать лише птахів у ньому. Але я — знаю, що таке небо. Відтоді, як уявив себе птахом одного разу... Полковник, напевно, почне хворіти. Серце все частіше нагадуватиме про себе. Не від тих слів навіть, які обов’язково скаже старша донька, щось таке:

— Тату! Ти подивись на себе! Куди тобі вже літати? Ти ж сам на запчастини розвалюєшся, як твій літак.

Я знаю, полковник боїться: викриття, нерозуміння, ганьби. Аби менше було запитань, часом вдається до нечесної, як на мене, гри — кілька разів за літо ми беремо з собою на дачу Марусю. Марусю, яка не може літак побачити. І полковник не розповість — ще не час. Дівчинці просто подобається бути цілий день на городі — рвати гладенькі яблука, вишукувати серед грядочок ягоди та пахучу м’яту, лежати зі мною в колючій траві, слухати діда. Тільки коли полковник зникає без попередження в кабіні винищувача, Маруся трохи боїться. Їй спокійніше в місті — вона там до всього звикла.

— Ой, сонечко! — скрикує мала, відчуваючи безпомильно маленьке створіння на безіменному пальці. — Дивись, діду, в мене сонечко! Як обручка!

Дід не чує. Маруся кличе знову і знову. І так ми сидимо на траві й чекаємо, і сонечко відлітає на небо.

До теплиці Марусі заходити заборонено:

— Там хімікати, качко. Всілякі шкідливі добрива, — бреше дід.

І я ображаюся, я так ненавиджу запах його брехні. Часом думаю, що колись полковнику стане погано там, у задусі кабіни. І він не зможе відірвати рук від штурвалу, ніколи не зможе вийти з цього свого іржавого літака. Так і сидітиме там, застиглий, до віку, поки не обернеться на прах.

Та й що він любить насправді: винищувачі чи небо? Що це за хвороблива залежність? Так-так, залежність, звідки взятися справжній любові.

Можу собі уявити, як Іван вперше побачив літак. Це ж тоді, коли смерть падала з неба, як дощ, — але хату Ціликів оминала. Полковник міг би бути вдячним за це. Але ні, він не пробачив. Богу чомусь не пробачив нічого — тільки небу та літакам у ньому. Бо пройшов поміж краплями того чорно-вогняного дощу — чи то німецьких бомбардувальників, чи то «своїх». І з того часу вже завжди він залишався цілим. Чорт його знає як. Бог його знає чому. Щиро кажучи, я не дуже-то вірю у випадковості. Ось і зараз — нам не пощастить просто так, якщо я нічого не вдію, — Оля нас викриє.

Тому я обертаюся й з силою рвуся з повідця. Полковник озирається:

— Та що з тобою, дурашка?

Він сьогодні в доброму гуморі. І коли Оля обережно виходить з-за повороту, він і їй усміхається:

— О, а ти, качко, чого тут?

— Та я... Ну... Тату, а можна з тобою?

— Ой, качко... — полковник вигадує на ходу: — Ти знаєш, я й сам щось передумав на дачу сьогодні. Щось так недобре, голова паморочиться... Але серце не коле, ні! оже, погуляємо в парку? Як коли ти маленька...

І вони повертаються до Єзуїтського саду й гуляють під руку, так, як колись і змальовував полковнику брат, —

Полковник каже: радіо скоро зовсім зламається. Оля каже: вам з Ба треба до лікарів, мати кашляє все гірше. Тільки де ж знайти доброго лікаря? Той, що приходить із поліклініки, геть нічого не тямить. Ще говорять про Машу: дід запитує, як там її навчання, — Олі важко брехати, але вона бреше. Ще говорять, треба шукати кращу роботу.

— Можливо, навіть їхати за кордон? — запитує Оля. — Всі ж їдуть, і, кажуть, там медицина творить дива — а це те, що треба Марусі.

Ясно ж, за кордоном узагалі — казка. Хоча принцеса й розбилася.

— Та ну, що ти говориш, який закордон? Як ви самі там? — питає полковник і міцніше стискає руку доньки.

Я чую в цьому питанні: як я без вас?

Та все це розмови: ніхто нікуди не їде. Тіні людей лягають разом із листям поверх розтрісканого асфальту. Людям раптом подобається просто гуляти. І вони вперто кидають мені якісь кривенькі палиці та гілки:

— Дом! Апорт!

Я приношу їм все, що просять. Я все повертаю — хоч воно аніскілечки їм не потрібне. Так і життя іноді повертає те, що ти просиш. Теж, із жалю, як я повертаю людям сухі гілки. Просто думаю, ну нехай порадіють хоч трохи. 

Маленька прогулянка Великої Ба

 Тоді, у парку, полковник та Оля вирішили: мають якось виманити Велику Ба хоч на маленьку прогулянку. План був простий — вдавати, ніби всім кудись терміново треба піти, й нікому погуляти з собакою. Так, я мав роль в тій п’єсі.

Маруся в школі, Мамі Олі — час у кіоск, напарниця захворіла. Дід має бігти сваритися — не дорахували частину пенсії. А Тамари й нема — поїхала в чергову