Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Елізабет не оминула увагою його добрих слів про Джейн і про неї саму. Вони трохи втишили її тривогу, хоча й не стерли неслави, яку родина почасти накликала на себе сама. Коли вона зрозуміла, що в поневіряннях Джейн винні її найближчі рідні, й визнала, що ганьба одних мусить впасти й на інших, їй стало гірко, як ніколи доти.

Так у роздумах, перегляді подій, зважуванні ймовірностей та намаганні примиритися з такою стрімкою й такою докорінною зміною минуло дві години. Вона блукала стежкою, аж доки втома й думка про дім не змусили її повернутися. Поріг вона переступила, намагаючись бути веселою, як завжди, і постановивши гнати від себе ті думки, що зробили б її поганою співрозмовницею.

Їй одразу ж повідомили, що, поки її не було, з візитом заходили двоє джентльменів із Розінґзу: містер Дарсі — лише на кілька хвилин, щоб попрощатися, а полковник Фіцвільям просидів щонайменше годину в надії дочекатися її, а відтак хотів було вирушати на пошуки. Елізабет лишалося тільки вдати, наче її турбує, що вони розминулися: насправді ж її це тільки порадувало. Полковнику Фіцвільямові не було більше місця в її думках — вона могла думати лише про лист.

Розділ 37

ТІ ДВОЄ ДЖЕНТЛЬМЕНІВ полишили Розінґз наступного ранку. Містер Коллінз, який чекав на них біля сторожки, щоб попрощатися, радісно повідомив, що обидва, схоже, були здорові й у відносно доброму гуморі, попри меланхолійну тінь близької розлуки і спогади про той прикрий випадок, коли Елізабет прикінчила кількох улюблених ніндзя леді Кетрін. Він одразу ж поспіхом вирушив до Розінґзу, щоб утішити леді Кетрін та її доньку, які лишилися без гостей, а повернувшись, із величезною втіхою передав слова її ясновельможності, яка занудьгувала й була б рада увечері їхньому товариству.

Елізабет ніяк не могла позбутися думки, що, якби вона тільки того забажала, її вже представили б її ясновельможності як майбутню небогу, — і не могла стримати посмішку, коли уявляла обурення леді Кетрін. «Що б вона сказала? Як би повелася?» — такими запитаннями розважала себе Елізабет.

Насамперед у розмові торкнулися того, що лави товариства в Розінґзі поріділи.

— Мені серце крається, — промовила леді Кетрін. — Напевно, ніхто так гостро не відчуває втрату друзів, як я. Я-бо так люблю цих юнаків — та й вони горнуться до мене! Їм так прикро було від’їздити! Утім, як і завжди. Любий полковник добре тримався до останнього, зате Дарсі, здається, хвилювався значно сильніше, аніж минулого року. Його любов до цього маєтку, безперечно, міцніє.

Тут місіс Коллінз докинула якийсь комплімент, і мати з донькою тепло їй усміхнулися, хоч і не зрозуміли, що вона там гарчить.

Після вечері леді Кетрін зауважила, що міс Беннет не в гуморі, й одразу ж сама вигадала пояснення — дівчині просто не хочеться повертатися додому так швидко:

— Якщо річ лише в цьому, то напишіть матері і благайте дозволу ще трішечки тут затриматися. Я певна, що місіс Коллінз дуже рада вашому товариству.

— Я дуже вдячна вашій ясновельможності за ласкаве запрошення, — відповіла Елізабет, — хоча й не можу його прийняти. Я мушу повернутися до наступної суботи.

— Але ж у такому разі ви пробудете тут лише шість тижнів. Я думала, ви лишитеся на два місяці. Я й місіс Коллінз так сказала. Навіщо ж вам так швидко від’їздити? Місіс Беннет якось перебуде без вас іще два тижні.

— На жаль, мій батько не погодиться. Минулого тижня я отримала від нього листа, де він закликав мене повертатися чимшвидше, адже незабаром земля відтане й Гартфордширом знову вештатимуться юрми нечестивих.

— Я певна, що й ваш батько зможе обійтися без вашої допомоги. Я на власні очі бачила, як ви володієте смертоносним мистецтвом, моя люба: вам ще дуже далеко до того рівня, який би дозволив порятувати від лихої долі Гартфордшир чи будь-яке інше графство.

Елізабет вухам своїм не повірила. І, якби не набута віднедавна пошана до містера Дарсі, вона не стерпіла б такої образи та миттю викликала б її ясновельможність на поєдинок, щоб змити пляму зі своєї честі. Леді Кетрін тим часом вела далі:

— А якщо ви лишитеся до кінця місяця, то я навіть підвезу одну з вас аж до Лондона. Я збираюся туди на початку червня, щоб обговорити стратегію з його величністю. Мої охоронці наполягають, що я мушу подорожувати в ландо, а в ньому стане місця на ще одну особу. А якщо й далі буде прохолодно, то я зможу прихопити навіть вас обох, адже на вас немає стільки жирку, як на містерові Коллінзі.

— Ви дуже ласкаві, мем, проте, на жаль, мусимо триматися початкового задуму.

Леді Кетрін нарешті здалася.

— У такому разі, місіс Коллінз, простежте, щоб їх супроводжував один з моїх ніндзя. Ви ж знаєте, в мене що на думці, те й на язиці. Тож мені просто нестерпно уявляти, що дві дівчини можуть подорожувати без охорони. Так не годиться в наші часи. Простежте, щоб хтось поїхав із ними. Дівчата завжди мусять бути у супроводі й під наглядом — крім, звісно, тієї когорти обраних, що, як і я, навчалися в найшанованіших японських майстрів, а не в якихось там китайських селюків.

— Дядько пошле нам назустріч слугу, та я й сама, запевняю, цілком здатна...

— О, ваш дядечко! У нього ще й слуги є? Я рада, що хтось про вас подбає. А де зміните коней? А, звісно, у Бромлі. Згадайте моє ім’я у «Дзвоні», і про вас подбають.

Леді Кетрін сипала запитаннями про мандрівку й на більшість із них тут-таки сама й відповідала. Та, щоб відповідати на решту, Елізабет усе ж доводилося приділяти увагу розмові. Однак це було й на краще, бо, занурена в тяжкі думи, вона могла б геть забути, в якому товаристві перебуває. Роздумам краще приділяти час на самоті — і щойно дівчина лишалася сама, вона з величезною полегкістю поринала в думки. Не минало ані днини, щоб вона не вирушала на довгу прогулянку, де лоскотала собі нерви втіхою неприємних спогадів.

Іще трохи — й вона могла завчити лист містера Дарсі напам’ять. Вона ретельно досліджувала кожне речення, і почуття до автора тих рядків бентежно кидалися з крайнощів у крайнощі. Коли вона згадувала його бундючний тон, їй хотілося стискати його горлянку, доки очі йому не затягне смертна імла. Натомість варто було