Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

згадати власні несправедливі закиди й незаслужені лихі слова, як гнів обертався проти неї самої, і вона поспіхом завдавала собі кинджалом семи порізів ганьби, що не встигали навіть зарубцюватися. Його почуття до неї пробудили вдячність, а його вдача — повагу. Проте Елізабет не могла його прийняти, як не могла й ані на мить пожалкувати про свою відмову чи піймати себе бодай на скороминущому бажанні знову з ним побачитися.

Від власних учинків її брав величезний жаль, втім, як і від прикрих вад її родини, і на серці ставало ще гіркіше. Хиби рідних були незліченними. Батько не міг покласти край диким вибрикам наймолодших доньок, хоча й сам над ними часом підсміювався; мати, котра теж не вирізнялася бездоганними манерами, була сліпа на їхні переступи. Елізабет і Джейн часто карали Кетрін і Лідію мокрими бамбуковими різками, але чи ж була надія, що вони зміняться, доки мати з ними панькається? Розхристана дратівлива Кетрін у всьому слідувала Лідії й обурювалася, коли її намагалися наставити на шлях істинний, а вперта й пришелепкувата Лідія і слухати їх не бажала. Вони були нерозумні, ліниві й марнославні. До Меритона з Лонґборна було рукою подати, тож ходити туди вони ладні були щодня, а зомбі вбивали тільки тоді, коли ті мали нахабство перешкодити їхньому заграванню з симпатичними офіцерами.

Тривога за Джейн також підточувала спокій Елізабет. Пояснення містера Дарсі зігнало тінь з репутації Бінґлі, і від того, що могла здобути, а натомість втратила її сестра, прикрість лише посилювалася. Його почуття були щирі, а поведінка — бездоганна, якщо не брати до уваги його безумовної довіри до друга. Як же гірко було усвідомлювати: Джейн втратила надію на шлюб, що обіцяв подарувати їй щастя, із чоловіком, наділеним усіма можливими чеснотами, через безум і недоброзвичайність власної сімейки! О горе! Якби ж то вона могла їх усіх позбутися!

А коли до цих спогадів долучалася ще й розповідь про істинну натуру Вікгема, то не дивно, що завжди безтурботній Елізабет, яка доти і днини не прогорювала, насилу вдавалося мати достатньо радісний вигляд.

Протягом останнього тижня гостин їх так само часто запрошували до Розінґзу, як і на початку. Саме там Елізабет провела й останній вечір: її ясновельможність знову висміювала китайські бойові мистецтва, вказувала, як потрібно пакувати речі, і так наполегливо пояснювала, як складати сукні, що після повернення Марія вирішила розпакувати валізу, яку сама ж уранці склала, і спакувати все по-новому.

На прощання леді Кетрін зверхньо побажала їм легкої дороги й запросила до Гансфорда наступного року; а міс де Бурґ навіть зробила реверанс і протягнула їм свою слабеньку ручку.

Розділ 38

У СУБОТУ ВРАНЦІ ЕЛІЗАБЕТ і містер Коллінз першими спустилися до сніданку. Він скористався цією нагодою, щоб попрощатися з нею, як вважав за належне.

— Не знаю, міс Елізабет, чи місіс Коллінз уже висловила вам нашу вдячність за те, що ви ласкаво погодилися нас навідати. Я певен, що ви не поїдете, не вислухавши її подяк. Запевняю, ваше товариство було для нас великою радістю. Ми знаємо, мало що може привабити мандрівця до нашої скромної оселі. Живемо ми просто, кімнатки в нас скромні, слуг мало, світу не знаємо — напевно, панянці, що двічі побувала на Сході, в Гансфорді нудно.

Елізабет щиро йому подякувала й запевнила, що всім задоволена. Ці півтора місяця стали для неї великою втіхою: вона вдячна за нагоду побути з Шарлоттою і за певність, що до її подруги ставляться чуйно і дбають про неї. Містер Коллінз на те відповів:

— Мої погляди й думки в усьому збігаються з думками моєї любої Шарлотти. Просто дивовижно, які ми подібні — і вдачею, і переконаннями. Напевно, ми створені одне для одного.

Елізабет могла б додати, що цілком з цим згодна, адже Шарлотта перетворюється на зомбі, а містер Коллінз — жахливо непривабливий і завжди таким буде. Але вона просто запевнила, що втішена його родинним щастям і ніколи в ньому не сумнівалася. Втім, вона анітрохи не пожалкувала, коли її монолог урвала поява самого джерела родинного щастя. Бідолашна Шарлотта! Як гірко було бачити її тепер, коли її перевтілення майже завершилося! Проте вона знала, на що йшла. Вже незабаром навіть нетямущий містер Коллінз зрозуміє, що відбувається, і муситиме стяти їй голову. Проте Шарлотта, схоже, не хотіла, щоб її жаліли. Своя оселя, хатні клопоти, парафія і курочки, а також ласі шматочки смаковитих мізків, з кожним днем дедалі привабливіші, ще не втратили для неї своїх принад.

Нарешті прибув екіпаж, валізи пристебнули, клунки занесли всередину: все було готово до від’їзду. Елізабет тепло попрощалася з Шарлоттою, знаючи, що подруги вже не побачить. Містер Коллінз провів її до карети, по дорозі загадавши передавати найщиріші вітання родині, подякувати їм за теплий прийом у Лонґборні минулої зими й переказати привіт містеру та місіс Ґарді-нер, хоча з ними він взагалі не був знайомий. Нарешті Елізабет сіла в карету, Марія — за нею, і вони вже ладні були зачинити дверцята, коли містер Коллінз знічено нагадав, що панянки забули лишити повідомлення для леді з Розінґзу.

— Ви ж, напевно, хотіли передати своє скромне пошанування й щиру вдячність за ласкавий прийом.

Елізабет не стала заперечувати — і тоді їм нарешті дозволили зачинити дверцята й рушити.

— Господи! — вигукнула Марія, уриваючи мовчанку. — Здається, ми тільки вчора сюди прибули, а скільки всього за цей час сталося!

— І справді, чимало, — Елізабет зітхнула.

— Ми дев’ять разів пообідали в Розінґзі й двічі завітали туди на чай! О, скільки всього ми зможемо розповісти!

«А скільки всього мені слід приховати...» — подумала Елізабет.

Перші десять миль мандрівки минули в погідній тиші. Проте варто їм було під’їхати до стародавньої білої церковці святого Езри, Елізабет відчула дух погибелі й наказала візникові зупинитися.

Як на крихітне сільце, то була показна церква з міцних колод, оббита побіленими дощечками. Тутешні парафіяни славилися побожністю. Щосуботи й щонеділі вони сходилися до церкви, щоб помолитися про порятунок від раті Нечистого. По стінах тягнулися вітражі, що зображали, як в Англії настало прокляте лихоліття. На останньому вітражі воскреслий Христос заніс Екскалібур над останніми нечестивими.

З мечем напоготові Елізабет піднялася до розтрощених дверей церкви; візник, слуга й Марія чекали, мов на голках. Смертний сморід приголомшував. Кілька вітражів було розбито на друзки. Всередині відбулося щось жахливе — тільки Елізабет не знала, коли.

Вона увійшла до церкви, готова до бою, проте, роззирнувшись, вклала катану