Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

як поет, розгадник і спаситель випадку я навчив їх творити майбутнє, створюючи, давати спасіння всьому, що було.

Спасати в людині минуле й перетворювати все «було», поки жадання скаже: «Цього я прагнуло! Цього я прагнутиму»,— це я назвав спасінням, тільки це я вчив їх називати спасінням.

Тепер я чекаю свого спасіння,— щоб піти до них востаннє.

Бо ще один раз я піду до людей,— серед них мені хочеться померти, і, вмираючи, я хочу дати їм свій найщедріший дарунок!

Так дарувати я навчився від щедротного сонця,— коли воно заходить, із невичерпних скарбниць висипає у море золото,— тоді й найубогіший рибалка веслує золотим веслом! Саме це я колись бачив і, споглядаючи, не міг вволю наплакатись...

Рівнею сонцю хоче зайти і Заратустра, а тепер він сидить і чекає, круг нього старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані.

4

Поглянь, ось нова скрижаль, але де брати мої, котрі разом зі мною понесуть її в долини й у серця з плоті?

Моя велика любов до найвіддаленіших вимагає так: не щади свого ближнього! Людина — це те, що слід подолати.

Є багато різних шляхів і способів долання,— шукай їх сам! То лише блазень гадає: «Через людину можна перестрибнути».

Здолай себе навіть у своєму ближньому, ти не повинен допускати, щоб право, яке ти можеш завоювати, тобі давали!

Що робиш ти, того ніхто не зможе тобі відшкодувати. Знай, відплати не буває.

Хто не може собі наказувати, мусить коритися. Дехто може собі наказувати, але йому чималого бракує, щоб уміти собі коритися!

5

Ось чого прагнуть шляхетні душі: нічого не брати задарма, і ні в якому разі — життя.

Потолоч прагне жити задарма, одначе ми, кому життя подарувало себе, інакші,— ми завжди міркуємо, чим найкращим могли б віддаруватися!

Воістину, тільки така мова шляхетна: «Те, що нам обіцяє життя, ми хочемо зробити йому!»

Не слід шукати насолоди там, де нічого не даєш для насолоди. І — не слід жадати насолоди!

Адже насолода і невинність — найсором'язливіші речі: вони не хочуть, щоб їх шукали. Їх треба мати,— а шукати слід радше провину і страждання!

6

О брати мої, хто первісток, того завжди приносять у жертву. А ми тепер — первістки.

Всі ми спливаємо кров'ю на потаємних жертовних олтарях, всі ми горимо і смажимось на честь давніх ідолів.

Найласіше, що в нас є, ще молоде,— воно подразнює старе піднебіння. Наше м'ясо ніжне, наша шкура — мов шкура ягняти: як ми можемо не розпалювати старих жерців!

Всередині нас самих ще живе старий жрець і смажить собі на бенкет те, що в нас найласішого. Ох, брати мої, як первісткам не бути офірою?

Але цього прагне наша вдача, і я люблю тих, хто не хоче зберегти свою душу. Приречених на загибель я люблю всією своєю любов'ю, бо вони долають перехід.

7

Казати правду — мало хто може! А хто може, ще й огинається! Та найменше можуть бути правдивими добрі.

Ох, ті добрі! Добрі люди ніколи не кажуть правди,— бути таким добрим — це хвороба духу.

Ті добрі поступаються, подаються, їхнє серце вторує, розум кориться — а хто покірний, той не кориться сам собі!

Все, що добрі називають злом, мусить возз'єднатися, щоб народилася єдина істина. О брати мої, чи вистачить вам зла для цієї істини?

Одчайдушна відвага, довга недовіра, жорстоке «ні», пересичення, різання по живому — все це так рідко сходиться докупи! Проте з такого сімені народжується істина!

Будь-яке знання досі зростало поряд з нечистим сумлінням. Розбийте, пізнавачі, розтрощіть старі скрижалі!

8

Коли є за що вхопитися, коли через річку перекинуті кладки й поруччя,— воістину, не повірять тому, хто каже: «Все тече».

Навіть телепні заперечать. «Як,— скажуть телепні,— може все текти? Адже колоди й поруччя над річкою!

Над річкою все непорушне, всі цінності, мости, поняття, все «добро» і «зло» — все це непорушне!»

Коли приходить сувора зима, приборкувачка ріки, тоді й найбільших дотепників бере сумнів,—воістину, тоді не тільки телепні кажуть: «Чи ж не повинно все перебувати в спокої?»

«Основа всьому — спокій» — це справжнє вчення зими, зручне для неплідної пори, хороша розрада шанувальникам зимової сплячки і теплих запічків.

«Основа всьому спокій» — проти цього проповідує вітер відлиги!

Вітер відлиги — це бик, та не орач, а скажений бик-руйнівник, що лютими рогами ламає кригу! А крига — ламає кладки!

О брати мої, хіба не тече тепер усе? Хіба не всі поруччя й кладки впали у воду? Хто б ще тримався за «добро» і «зло»?

«Лихо нам! Благо нам! Віє вітер відлиги!» — так, брати, проповідуйте на всіх вулицях!

9

Є давнє божевілля, що зветься добром і злом. Колесо цього божевілля досі крутилося навколо провісників і звіздарів.

Колись вірили в провісників і звіздарів, тому й вірили: «Все — неминучість: ти повинен, бо так треба!»

Відтак знову зневірились у провісниках і звіздарях, тому й вірили: «Все свобода: ти можеш, бо ти хочеш!»

Брати мої, досі про зірки і про майбутнє тільки мріяли, та не знали їх, і тому про добро і зло досі лише мріяли, не знаючи, що це!

10

«Не вкради! Не вбий!» — такі слова колись проголосили священними, перед ними схиляли коліна й голови і скидали взуття.

Та я запитую вас: коли ще на світі були більші злодії й убивці, ніж у часи таких священних слів?

Хіба саме життя — не грабунки й убивства? А проголошувати такі слова священними,— хіба не однаково, що вбивати саму істину?

А хіба не проповідь смерті — проголошувати священним те, що заперечує життя і відраджує жити? О брати мої, розбийте, розтрощіть старі скрижалі!

11

Мені жаль усього минулого, тому що бачу: його віддано на поталу,—

на поталу милості, духові, божевіллю кожного нового покоління, котре все минуле вважає за міст для себе.

Може прийти великий тиран, витончений нелюд, що своєю милістю і немилістю ґвалтуватиме все минуле, поки воно стане для нього мостом, знаменням, оповісником і півнячим криком.

Та ось іще одна небезпека і ще одна скорбота: пам'ять потолочі сягає не далі діда,— а на дідові уривається час.

Отож усе минуле віддане на поталу,— бо колись потолоч може допастися до