Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

А все жувати й перетравлювати — це вже справжня свиняча натура! Завжди казати «І-А!»[1], тобто з усім погоджуватись, навчився тільки осел і той, хто йому рідний за духом!

Мій смак воліє насичену жовтизну й гарячу червінь,— до всіх барв він домішує крові. А хто білить свій будинок вапном, той виказує свою поваплену душу.

Одні кохаються в муміях, інші — у видіннях; і ті й інші однаково ворожі всілякій плоті і крові — о, які огидні вони моєму смакові! Бо я люблю кров.

Я не хочу жити й зупинятися там, де кожний плює і харкає,— як на мене, то краще жити серед злодіїв та клятвопорушників. Ніхто не златоуст.

Та ще огидніші мені всі лакизи, найогиднішу тварю

ку, що траплялася мені серед людей, я назвав паразитом. Вона прагнула не любити, та все ж із любові жити.

Я називаю нещасними всіх, хто має тільки один вибір: стати лютим звіром або лютим приборкувачем звірів,— біля них я не поставив би хижі.

А ще для мене нещасні ті, хто завжди мусить бути насторожі,— моєму смакові огидні всі ці митники, крамарі, королі та інші сторожі країн і крамниць.

Воістину, я також сумлінно навчився бути насторожі,— але тільки на сторожі самого себе. Передусім я навчився стояти, ходити, бігати, стрибати, лазити і танцювати.

Бо моя настанова така: хто хоче навчитися літати, спершу мусить навчитися стояти, ходити, бігати, лазити і танцювати — нараз літати не навчишся!

Мотузяними драбинами я навчився залізати в чимало вікон, хутко видряпуюсь на високі щогли,— я мав за неабияке щастя сидіти на високих щоглах пізнання,—

спалахувати на високих щоглах маленьким полум'ям,— хоч малим вогником, проте великою втіхою для мореплавців, що сіли на мілину, що розбилися об рифи!

Різними способами й засобами я дійшов до своєї істини: не однією драбиною я підіймався на висоту, звідки вдивляюся у свою далечінь.

І завжди неохоче напитував шлях — це було мені не до смаку! Волію самі шляхи розпитати і випробувати.

Випробовувати і розпитувати — в цьому сенс усіх моїх ходінь. Воістину, навіть відповідати на такі розпити треба навчитися! Але такий мій смак —

не хороший і не поганий, проте це мій смак, якого я вже не соромлюсь і не приховую.

«Відтепер — це мій шлях, а де ваш?» — так я відпо

відав тим, хто запитував у мене «про шлях». Бо одного шляху для всіх немає!

Так казав Заратустра.

ПРО СТАРІ І НОВІ СКРИЖАЛІ

1

Я сиджу і чекаю, круг мене старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані. Коли настане моя пора?

Пора зійти вниз, загинути,— бо я хочу ще раз піти до людей.

А тепер я чекаю, бо спершу має з'явитися знамення, що прийшла моя пора,— має з'явитись усміхнений лев з голубиною зграєю.

А поки що я розмовляю сам з собою, як той, хто має час. Ніхто не розповідає мені нічого нового,— тому я розповідаю сам собі про самого себе.

2

Коли я прийшов до людей, то побачив, що вони тримаються давньої зарозумілості: всім їм здавалося, ніби вони давно вже знають, що для людини є добром, а що злом.

Будь-яка мова про чесноту здавалася їм давньою стомливою нудьгою, і той, хто хотів міцно заснути, на сон грядущий любив побазікати про «добро» і «зло».

Я розполошив цю сновійність, коли став повчати: ніхто ще не знає, що таке добро і зло,— хіба що творець!

Тобто той, хто показує людині мету, а землю наділяє змістом і майбутнім,— саме він створює те, що може стати добром і злом.

Я закликав їх повалити старі кафедри й усе, де лиш мостилася та давня зарозумілість, я закликав їх сміятися з великих учителів чесноти, з їхніх святих, поетів і спасителів світу.

Закликав сміятися з похмурих мудреців, а також з тих, хто хоч колись, остерігаючи, сидів чорним опудалом на дереві життя.

Я сидів край їхнього могильного шляху серед стерва й круків — і сміявся з усього минулого, оздобленого глевкою, прогнилою пишнотою.

Воістину, мов проповідники каяття і безумці, я вибухав гнівом і гвалтом проти всього їхнього великого і малого. Я насміхався, що все найкраще в них таке мізерне! Що найгірше в них таке мізерне!

Ось так криком і сміхом вибухала в мене туга за народженою в горах мудрістю, за моєю воістину несамовитою мудрістю,— моя велика бурекрила туга!

І часто вона поривала мене вдалину, вгору, в безвість, у регіт; тоді я летів і бринів стрілою крізь сп'янілий від сонця захват

ген у далеке майбутнє, ще не омріяне жодною мрією, у південь спекотніший, ніж будь-коли снили художники, де боги, танцюючи, соромляться будь-якого одягу,—

а що я промовляю символами і, мов поет, затинаюся і бурмочу,— мені, воістину, соромно, що я мушу бути ще й поетом!

Ген туди, де, як здавалося мені, всіляке становлення — божественний танок, а світ — вільний і свавільний — знову втікає до самого себе,—

як вічно втікають від себе численні боги і знову себе розшукують, щасливо собі суперечачи і знову себе слухаючи, знов собі належачи.

Ген туди, де час. здавався мені блаженним глумом над миттю, де свобода була необхідністю, яка щасливо забавлялася жалом свободи.

Ген туди, де я знову знайшов свого давнього демона й заклятого ворога — духа тяжкості й усе, що він створив: примус, принцип, необхідність, наслідок, мету, жадання, добро і зло.

Хіба не повинно існувати чогось, над чим можна було б танцювати і від чого відтанцьовувати? Хіба не задля легкого і найлегшого повинні існувати — кроти і гнітючі карлики?

З

Також там я підняв з дороги слово «надлюдина» і думку, що людина — це те, що слід подолати,

що людина — це міст, а не мета, що вона щасливо тішиться полуднем і вечором, як шляхом до нових світанків;

а слово Заратустри про великий полудень і те, що я ще поначіпляв на людину,— все це подоба другої багряної вечірньої заграви.

Воістину, я дав їм побачити і нові зірки разом з новим небом, а над хмаровищем, над днем і ніччю я напнув сміх, мов барвистий намет.

Я навчив їх усім моїм помислам і сподіванням: