Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

далі, на пошуки командира полку, якому вони повинні надати підтримку. Він проїжджає спаленим селом. Бачить світло в одному будинку. Скаче туди. Там він знаходить командира полку, товстого, самовдоволеного генерала. Фон Геріх скептично оцінює задуману операцію. «Це надзвичайна легковажність — змушувати генерала йти на погано підготований штурм, не надаючи йому вогневої підтримки». Але вголос він нічого не висловлює.

Відступ тривав. Полк фон Геріха постійно перекидали назад. Іноді вони брали участь у марних спробах зупинити німців. Але все дарма. Тепер вони розташувалися в північній частині фронту, на захід від великого міста Вільно[123]. Саме цей пункт вони зобов'язані утримати за будь-яку ціну. Рання осінь. Позавчора вони розбили табір у фруктовому саду. Наїлися досхочу слив, яблук і груш. Відслужили панахиду за загиблими.

О четвертій годині ранку розпочався наступ. Було ще темно.

Фон Геріх із солдатами свого батальйону нічого не бачили, бо ж стояли в резерві. Штурм відбувався майже в двох кілометрах від них, у лісі. Але вони все чули. Спершу пролунали крики «ура», потім застукали німецькі кулемети, загуркотів ворожий загороджувальний вогонь. Какофонія не змовкала, ніхто не знав, що там відбувається. Отримано рапорт. (Або всього лише чутки?) Німецькі позиції атаковані. Дев'ятнадцять кулеметів захоплені нашими. Солдати фон Геріха захоплено кричать «ура».

Сходить сонце.

І тут трапляється несподіване.

Артилерійський вогонь німців змінює напрямок, переміщується з нічийної землі в тил до росіян. До польової артилерії додалися важкі гармати. «Висота перед будинком, де мешкав генерал, була оточена димлячими воронками від снарядів, з яких просто на нас, в долину, котилися камені». Фон Геріх з досвіду відразу зрозумів, що відбувається. Німці мали намір перейти в контрнаступ і хотіли перекрити шлях підкріпленням для росіян.

Незабаром до них прибув захеканий ад'ютант генерала і підтвердив найгірші побоювання фон Геріха. Їх власна атака зазнала невдачі, німці тіснять їх. Фон Геріх має щось зарадити, щоб виправити становище.

Він вишикував чотири роти по двоє на кожній лінії оборони. І почалося. Час був 05:45. Він бачив, як товстий генерал стоїть на своєму посту. Йому прокричали «ура!». Приблизно за два кілометри від них темнів ліс. Його оточувала щільна завіса диму, вогню та снарядів, що вибухали. Необхідно було пройти крізь ліс, щоб дістатися передової. Фон Геріх бачить, які пригнічені солдати. Вони наближаються до лісу, але рота, яка йде попереду, лякається. Солдати, ховаючись, лягають на землю. Усе завмирає, ще не почавшись.

Фон Геріх театральним жестом дістає шаблю[124] і вигукує: «Відпочиньмо в могилі, хлопці! Але перш підтримаймо наших братів!» Солдати піднімаються із землі, з криками, з ревом. Нерівними ланцюжками біжать до пофарбованого осінніми барвами лісу, просто на ворожий загороджувальний вогонь. За кілька хвилин — або всього лише секунд? — все зникає в громі, в реві, диму та хаосі. Усе перетворюється на миттєві враження, на різке світло, що змінюється темрявою, на різкі звуки, що переходять у тишу. Він бачить, як вибухами з коренем вириває дерева в лісі, вони безпорадно валяться на землю. Бачить, як угору, до ранкового неба, злітають фонтани вогню. Бачить чорні силуети, що падають.

Ось воно — знову.

Назустріч фон Геріху і його ротам біжать солдати з передових частин. Він повертає їх назад. «Фьюю-ю-ю-ю — чак-чак». З флангів, між листя дерев, засвистіли кулі. Німецька піхота прорвала російську лінію оборони ліворуч від лісу. Вона загрожує перерізати шлях батальйону. Фон Геріх бере з собою три кулеметні обслуги. Вони щосили біжать до пагорка. Там облаштовують кулемети і починають поливати вогнем далекі лінії одягнених у сіре німців. Ворожий наступ завмирає, зупиняється. Але снаряди продовжують рватися навколо фон Геріха і трьох груп його людей. Світло. Пітьма. Сліпучі спалахи. Спершу розлітається на шматки один кулемет. За ним — другий. У пилу та їдкому диму лежать убиті та скалічені солдати. Фон Геріх і один уцілілий унтер-офіцер продовжують стріляти з єдиного кулемета. Німецький наступ захлинувся.

Павел фон Геріх підводиться. Замурзаний, увесь забруднений кров'ю і кіптявою. Він поспішає назад у ліс. Він у нестямі. У голові стукає. Ноги підкошуються. Він повсякчас блює. У лісі все гуде німецький вогненний вихор, викидаючи клуби диму, грудки землі й уламки дерев. Дерева розлітаються на шматки, вибухають, падають. Один снаряд вибухає зовсім близько. Вибуховою хвилею фон Геріха відкидає мало не на метр. Коли він піднімається, то бачить, що навколо нього восьмеро вбитих. Одного розірвало на шматки, і єдине, що від нього залишилося, крім кривавого лахміття, — це його гвинтівка, скручена вибухом у штопор.

Бій поступово затихає. Наступ, початий фон Геріхом і його батальйоном, несподівано став успішним. Діра в обороні була залатана. За два дні фон Геріх занотує у своєму щоденнику:

Як я й припускав, мій наступ виявився непотрібним. Резерви не були підтягнуті, і о другій годині ночі на 3 вересня вся дивізія відійшла на кілька кілометрів назад. Я мешкаю в хатині, неподалік від Сичек, разом з 6-ю ротою, а решта окопалися в кілометрі від мене.

66

Четвер, 9 вересня 1915 року

Мішель Корде прямує потягом до Парижа

Осінній ранок. Осіннє повітря. Мішель Корде їде потягом до Парижа. Як завжди, він підслуховує розмови інших пасажирів. Дехто гортає щойно куплені ранкові газети. Одна людина запитує: «Що нового?» Інша коротко відповідає: «Перемога росіян». Корде вражений. Невже вони не знають, що росіяни тільки й роблять, що відступають після німецько-австрійського прориву під Горліце і Тарновом у середині травня? Ця лаконічна відповідь — усе, що було сказано про війну за час поїздки з Фонтенбло до Парижа.

Згадав іншу поїздку потягом, коли він побачив на вокзалі, як жінка, проглянувши свіжу газету з офіційними повідомленнями, захоплено вигукнула: «Ми просунулися вперед на чотириста метрів!» І відразу ж після цього змінила тему. Корде коментує: «Їм цього достатньо. Їх це повністю задовольняє».

Діставшись свого службового кабінету, він зателефонував Трістану Бернару, старовинному другові й відомому авторові водевілів. Бернар поділяв скепсис Корде з приводу війни і завжди різко висловлювався про те, що відбувалося. Про події на Східному фронті він висловився на кшталт того, що росіяни «завжди відступають рівними рядами, тоді як німці наступають успішно, але нерівно». (Він також стверджував, що наступ, розпочатий у двох зовсім різних місцях — Тут-Вен і Мулен-су-Тувенен, —