Читати книгу - "Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників"

От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть — кланяються:

— Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!

Трьом-син Борис і каже:

— Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.

Вони мотнулись усі: те — одно, а те — двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:

— Не пускай, ще нема однієї намистинки!

От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка.

Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.

Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:

— Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?

Іде Трьом-син Борис до коня і плаче.

— Чого ти плачеш? — питає кінь. — Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!

От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:

— Куди ти, Трьом-сину Борисе, ідеш?

— Піду, — каже, — до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

— Нагадай же там, — кажуть, — і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

— Добре, нагадаю.

От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:

— Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?

— Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?

— Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?

От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.

— Нагадай там, — кажуть, — і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?

— Добре, нагадаю.

Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.

— Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?

Він сказав.

— Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?

— Добре, нагадаю.

Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:

— Куди ти, Трьом-сину Борисе, ідеш?

Сказав він і їй.

— Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?

— Добре, нагадаю.

Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться — стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.

— Куди ти, — каже, — Трьом-сину Борисе, йдеш?

— Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?

— Я ж, — каже, — сину, його мати!

Він їй розказав:

— Бачив я, — каже, — солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає — ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають — вона ротом зіпає.

Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:

— Що мені, сину, снилося!

— А що, мамо?

— Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

— Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.

– І ще мені, сину, що снилося.

— А що, мамо?

— Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.

— Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.

– І ще що мені, синку, снилося.

— А що?

— Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.

— Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.

– І ще що мені, синку, снилося.

— Що?

— Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.

— Еге! За шинкарство — найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.

– І ще що мені, синку, снилося.

— Що?

— Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.

— Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.

– І що ще мені, синку, снилося.

— Що, мамо?

— Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

— Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде — я засоромлюсь та й почервонію.

Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.

От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.

Їде він назад. Лежить кит-риба.

— А що, нагадував?

— Казало, — відповідає, — якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.

Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.

— А що, нагадував про мене?

— Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.

— То я, — каже, — не буду поспішатися.

Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.

— А що? Нагадував про нас?

— Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.

— Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.

Їде, коли стоять ті два солдати й питають:

— А що? Нагадував?

— Нагадував. Казало сонце — як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.

Вони сказали, що пожертвують — зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:

— Чи нагадував?

— Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.

Вони викопали, сад почав родити.

Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.

Золотий птах і морська дівчина

Був один цар та мав три сини і золоту яблуньку. Він скоро рано встає та й зараз рахує яблука, а хоч