Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Знав Шухевич наперед, що скаже йому Мельник.
«Ви залили нашу землю молодою кров'ю, встелили її тілами юнаків, а я хотів зберегти їм життя для слушного часу, хотів під лудою примиренства вивести їх цілими з пекла війни й на тебе покладав надію, а ти подався за авантюристами, повіривши їхнім оманливим гаслам…»
Мельник видобував слова з горла, немов вичавлював боляк, і бринів у них докір: а ми з Євгеном випестували тебе, й чому ти не послухався мене — першої людини після Коновальця?
І відказав старому полковникові молодий генерал:
«Ми не знаємо, як вчинив би нині Коновалець, та здається мені, що після масакри біля Хуста й арешту українського уряду у Львові він перестав би плекати ілюзії про німецьку допомогу. А я, пане полковнику, пішов не за Бандерою, а за покликом нового покоління, ним очоленого. Ви залишилися на Маківці й на Лисоні, а ми вийшли на лінію Керзона, звідки добровільно не ступимо назад ні кроку».
…Після Великого Збору над Спринею підійшов до Шухевича його вірний охоронець Остап Безрідний і несміливо заговорив:
«Президентом УГВР обраний сьогодні полтавець Кирило Осьмак, то здольний воїн, і він міг би… Я знаю, що вас ніхто не замінить, але Україні потрібен живий Шухевич, а не ікона загиблого героя. Наш Провід уже за кордоном, а вам большевики тут жити не дадуть. Виїжджайте, пане генерале, а ми в Краю мінятимемо один одного, нас багато, а ви — єдиний».
«І там, на чужині, я мав би старіти?»
«Кожен мусить постаріти у свій час…»
«В Україні старим я не стану».
«Як це так?»
«Загину від ворожої кулі. Так буде, Остапе… А тепер послухай мене. Ніколи не буду скитатися чужими краями. Ми з тобою виконаємо свій обов'язок в Україні незалежно від того, дасть нам наш народ лавровий чи терновий вінок».
«То хоч сім'ю переправте за кордон».
«Це може статися тільки після того, як таке зробиш ти».
…З першого дня своєї жертовної місії знав генерал Шухевич, якою буде його остання мить, і готовий був до неї, як для польоту камінь у налаштованій пращі.
Знав, що не минути йому смерті від ворожої кулі, що ухилитися від неї не зможе, мучив його тільки біль за побратимів, яким судилася така сама доля у лісах, яругах і схронах.
Перестав виходити на вулицю після того, як у назначений час не з'явилася до нього зв'язкова Галя. Догадувався, що вона потрапила в лапи енкаведистів. А одного дня спіймав на собі пильний погляд чоловіка у фабричній робі, котрий вряди-годи з'являвся біля школи, що навпроти будинку пані Конюшик. Він смоктав скручену з газети «козячу ніжку», недбало спльовував, однак пильно тримав у полі зору балкон, на який деколи виходив чужий у цьому кварталі добродій з газетою в руці; діждавшись його появи, чоловік зникав, і зрозумів Шухевич, що то нишпорка. Забачивши його втретє, генерал послав своїх охоронців Остапа Безрідного й Любка Сокола на пошуки нової підпільної штаб-квартири — у район Мшани за Верещицею.
Сталося те в неділю 5 березня 1950 року. У Львові відбувалися вибори до місцевих рад. До розміщеної в школі виборчої дільниці в Білогорщі прибув уранці загін міліції — нібито для підтримки порядку, хоч жодних протестних акцій не передбачалося й не могло їх бути в нашпигованому червонопогонним військом місті. Генерал стояв при вікні мансарди, заслонившись шторою, і враз побачив, як із-за рогу двоповерхової школи вихопився загін солдатів з автоматами напереваги, вони перебігли дорогу і вмить обступили будинок Ганни Конюшик.
Першим увірвався в дім майор з револьвером у руці. Він на мить зупинився, роззирнувся і, забачивши гвинтові сходи, що вели на мансарду, рвонув нагору.
Шухевич вийшов із-за перегородки, яка відділяла горішню кімнату від сходової клітки, й стояв непорушно, мов монумент, а коли голова майора виринула зі сходової спіралі, генерал вистрелив. Тіло енкаведиста скотилося долі, й подумав, певне, в ту мить Тарас Чупринка, що не гоже гинути йому від ворожої кулі, приклав револьвер дулом до скроні — й пролунав другий постріл…
Наступного дня з чорнобильського табору для інтернованих дітей привезли сина генерала Шухевича Юрка й підвели його до тіла вбитого, — закінчував свою розповідь Михайло. — Юрко впізнав батька… І пішов з образом вітця на довгі роки в тюрми — перший нерозкаяний дисидент… А я, брате, думаючи про них — батька й сина, — шепочу слова вірша Олега Ольжича:
І мертві встають і шукають хреста.
Їх очі розчахнуто тьмяні.
Встає, наче поросль струнка і густа,
Нове покоління титанів.
А встають, таки встають, ми вже бачимо їх, брате!
Розділ дев'ятнадцятий
Інавгурація
Цього довгожданого дня ми з Михайлом стояли посеред Майдану — святкові, мов у Храмі, грілися в тисняві, ніби в космацькій церкві на престольний празник; свіжий мороз студив нам непокриті голови, небом блукали і ткалися в білу пелену кружала хмар, які віщували снігопад.
Кількасоттисячна громада, яка досі протягом довгих холодних тижнів випрошувала в Бога добру погоду, в крайній втомі наготувалася прийняти від небес останнє випробування й достояти на утоптаній площі, хоч би випало по коліна снігу; людська терпеливість, зрештою, вичерпувалася, й за те терпіння отримав зморений народ щедру винагороду: на великому екрані біля подіуму висвітлилася постать першого українського Президента: він стояв урочистий і натхненний за трибуною в залі Верховної Ради і, поклавши праву руку на Пересопницьке Євангеліє, виголошував присягу на вірність Українській Державі.
Я дивився на його вродливе обличчя, побите ряботиною, вичавленою з організму смертельною отрутою, і гнів та біль, змішаний зі злою радістю, переповнював мою душу: закінчився нарешті наш фатальний мартиролог — вийшов цілим з поля зрад, потаємних убивств, заздрощів і ненависті державний муж — і в цьому моя радість, а мої біль і гнів — то його мука, його скороблене обличчя. А може, думав я, вся Україна відбилася нині в образі Президента — вродливого і нездоланого!
І перемогла гнів і біль у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
