Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

роздмухати її до масштабів міфу. Спробуємо ще раз: Блукаю містом — модерн, ампір // самі аж просяться слова на папір // Слова про браму, про дах і комин // ґанки, веранди, мансарди й балкони. Не сумніваюся, що це про Липову, тобто вулицю Шевченка. Або про тодішню Маяковського. Це там я крізь вікна зазирав у тихі водойми тьмяних кімнат. Там переважно мешкали російськомовні, якісь офіцери з родинами, генерали, всяке начальство — ті, для яких ми і через півстоліття після їхнього вселення залишалися мєстнимі. Я не здивуюсь, якщо їхні внуки й досі вживають це слово щодо корінних галичан — мєстниє. У ньому начебто й немає жодної пейоративності — окей, мєстниє не значить ані восьмипалі, ані рогаті, ані чотириногі. Мєстниє — то й мєстниє. Але погодься, що це — засіб на означення чужого, тобто засіб відчуження.

А як ви називали їх?

О, це була несиметрична відповідь! Ми називали їх москалями.

Тобто вже з неприхованою пейоративністю?

Виявляється, так. Можливо, це було право пригніченого.

І чим вони вас так пригнічували?

Зараз я подумаю. Вони тримали нас у підвішеному стані. Тобто зовні начебто ніякої дискримінації й не було. Але…

Ти задумався?

Хвилинку. Я кружляю навколо і не можу знайти достатньо точних слів. Так от. Вони тримали нас у підвішеному стані, тому що чудово відчували нашу потаємну нелюбов до Системи. Система була лише їхньою, а не нашою спільною. Вони користувалися значно кращими кар’єрними можливостями, до яких, щоправда, іноді допускали когось із наших, але лише у випадку остаточної скурвленості.

У чому полягав той підвішений стан?

Щось наче ми з вами по-хорошому, поки ви сидите тихо і ковтаєте свої соплі, але як тільки ви рипнетеся, ми вам покажемо, хто тут хазяїн. При цьому вони зовсім не поводилися по-хорошому. Це тільки їм так здавалося.

Можливо, я розумію, що ти хочеш пояснити. Гаразд. Ця щоденна монотонія — друкарня і з друкарні — не тиснула?

Наскільки пригадую, не занадто. Усе-таки я мав за собою спротив. Я виходжував у собі вірші, після чого записував їх до спеціального блокноту. Через народження Софійки я отримав ще одне — назову це так — містичне підтвердження того, що я щаслива людина. По середах я вже виходжував свої вірші не сам, а в її товаристві. Вона спала у візку, я котив його перед собою і ловив любовні погляди всіх без винятку перехожих. А також я дуже любив уночі повертатися з друкарні. Це тривало близько півгодини, я завжди йшов пішки вимерлими вулицями Чапаєва, Васильєва і Московською. Вони всі зараз називаються інакше. Поки я йшов, у мені складалася строфа, часом дві. Іноді я на когось натикався. Нічні люди переважно просять про одне — сигарети й вогонь. За всі ті роки я роздав уночі добру сотню сигарет і не менше разів давав комусь підкурити. Одного разу на розі Чапаєва й Пушкіна мене перестріла стара жінка — з розкошланим волоссям і облізлим халатом, накинутим на нічну сорочку. Не пригадую, що мала на ногах. Так само не пригадую пори року, але пригадую, що було зимно. Якась божевільна. Можливо, тої ночі вона втекла з дурки. Вона зупинила мене і почала розпитувати слухайте, слухайте, десь тут, десь тут жив той… Я трохи сторопів, але все-таки видушив хто, кого ви шукаєте. Вона широко відкрила очі й мовчала. Не розуміла, про що я. Мені подумалося, що вона, можливо, й ніяка не божевільна, а привид. Фігура з найтонших матеріальних часток. Я рвонув уперед, а вона лишилася на місці. Десь через сто кроків я озирнувся — вона так і стояла, дивлячись мені вслід. Загалом усі ці старі божевільні люди — це карма Галичини. На сьогодні вони, здається, вже повимирали. Але двадцять років тому вони траплялися всюди, на кожному кроці. Гаразд, я не про те. Я про переваги нічної роботи. До речі. У середу вранці я міг поїхати до Рябчука у Львів рахівським і повернутися шойно в четвер опівдні київським.

З чого це все почалося?

Нас познайомив Турок — той самий приятель дитинства. Усе заповідалось як постскриптум, а виявилося прологом. Щойно я назавжди поїхав зі Львова, як він сам до мене прийшов. Турок належав до цілком особливого товариства, що складалося передусім з художників. Жоден з них не був і не хотів бути офіційним. Жодному з них не було більше тридцяти. Ні, яке там тридцяти — значно молодші, багатьом і двадцяти п’яти ще не було, феномени, вундеркінди, діти-квіти і всяке таке. У мене все знову закрутилося через художників, по другому колу. Котроїсь вересневої неділі я вирвався до Львова зі своїм обписаним віршами грубим блокнотом. Та навіть не блокнотом, а такою рукописною книжкою у твердій палітурці, що називалася КНИГА ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Колись я тобі її подарую. Наприкінці дня ми мали потрапити до Рябчука, я наважився показати все, що маю. Отже, Турок водив мене по своїх друзяках, і нас робилося дедалі більше: Кох, Шимін, здається, Крицький. Чи Юзефів? Так, швидше Юзефів. Кауфмана десь не було — його я вперше побачив аж на святкуванні нового 85-го року і подумав: о. ще один звір, і який! Справжній тобі рибоящур. Але того дня я мусив увесь час реаґувати на Коха. Він поводився на 120 відсотків артистично і ще на 120 богемно, щоразу застаючи мене зненацька. За увесь день він не вимовив жодної звичайної фрази і при цьому тільки й робив, що не вмовкав. Пам’ятаю, як ми зайшли до помешкання його батьків у старому будинку з усякими купідонами на Франка і він без попередження щез у лабіринтах того помешкання. Ми розбрелися покоями, щосили гукаючи його, це тривало до холери довго. Він підстерігав мене у найдальшому з них — тому, де на дверях висіла табличка LABORATORIUM, там він зазвичай працював, слухав музику і пив сухе вино, на очах у батьків пронісши його через решту кімнат у чайнику. Він учергове вискочив на мене із засідки — цього разу він залягав у найтемнішому куті кімнати і раптово виринув мені назустріч, зірвавшись на ноги з криком де мої нігті, мамо?!! Я вдав, що нічого не трапилося. За годину-другу, тільки-но стемніло, ми рушили до Рябчука на Кавалерійську. Щойно там Кох уперше за час нашого знайомства став поводитись — як би це назвати? — адекватно. Але я й без цього знав, що Рябчук є абсолютним ґуру для них усіх — тому мене до нього