Читати книгу - "Правда"

Це дозволило йому побачити тінь співрозмовника на стіні. Всупереч очікуванням, вона збільшувалась. Як і її вуха.

— Шось не так? — спитав перевертень.

Вирослі зуби помітно заважали йому говорити. Запах його дихання був навіть гіршим, ніж запах одягу пана Тюльпана.

— Мені здається, — вичавив пан Шпилька, встаючи навшпиньки, — що ми помилились адресою.

— Мені теж.

Біля шинквасу пан Тюльпан багатозначно зніс горло першій-ліпшій пляшці.

В приміщенні знову запала моторошна тиша: присутні подумки підбивали баланс можливих здобутків і втрат на найближче майбутнє.

Пан Тюльпан розбив пляшку об власного лоба. Здавалося, він зовсім не звертає уваги на навколишній світ. Просто у нього в руках опинилася пляшка, яка більше була йому не потрібна, а ставити її на шинквас означало витрачати зайві зусилля на координацію рухів.

Присутні перепідбили баланс.

— Він — людина? — спитався перевертень.

— Ну, «людина» — це тільки слово, — сказав пан Шпилька.

Він відчув, як непереборна сила починає хилити його до підлоги.

— Гадаю, нам краще піти, — обережно сказав він.

— Точно, — сказав перевертень.

Пан Тюльпан розбив велику банку з солоними огірками (принаймні, ці предмети були довгасті, округлі й зеленого кольору) і спробував встромити один із них у ніздрю.

— Якби ми хотіли залишитись, ми б залишились, — сказав пан Шпилька.

— Аякже. Але ви хочете піти. Ви і ваш… друг, — сказав перевертень.

Пан Шпилька позадкував до дверей.

— Пане Тюльпане, на нас чекають важливі справи, — сказав він. — Прокляття, та витягніть з носа того огірка! Ми маємо виглядати професіоналами!

— Це не огірок, — сказав хтось із напівмороку.

Коли за ними грюкнули двері, пан Шпилька відчув незвичне для себе полегшення. Утім, на свій подив, він також почув грюкіт засувів.

— Невдачка, — підсумував він, обтрушуючи з одягу пил і шерсть.

— Шо тепер? — спитав пан Тюльпан.

— Час подумати про план «Б», — відповів Шпилька.

— Чому б нам, мля, просто не товкти пики, доки хтось не розкаже, де той клятий пес?

— Спокусливо, — визнав пан Шпилька. — Але це ми залишимо для плану «В».

— Креветко.

Вони обернулися.

— Меляса-баляса, — бурмотів Старий Тхір Рон. — А я ж говорив, говорив!

Хитаючись, він перетнув вулицю, з пакунком «Часу» в одній руці та з повідком свого безпородного компаньйона — в другій. І побачив «Нову фірму».

— Гррумбель, — повідомив він. — Здоровий-коровий! Панове бажають газету?

Панові Шпильці здалося, що останнє речення, хоча й вимовлене наче б то тим самісіньким голосом, мало якусь ледь помітну дратівливу ваду. Крім того, воно мало сенс.

— Дріб’язок є? — спитав він пана Тюльпана, помацавши свої кишені.

— Ти що, збираєшся це купувати?! — здивувався той.

— На все свій час, пане Тюльпане, на все свій час. Тримайте, шановний.

— Двері, стерня, стерня, двері, креветко, — заявив Рон, додавши: — Кр-расно дякую, панове.

Пан Шпилька відкрив «Час».

— Тут пишуть…

Він замовк і придивився уважніше.

— «Ви бачили цього собаку»? — нарешті прочитав він. — Зар-раза.

Він подивився на Рона.

— Добре продається?

— Хлібать-копать. Креветко. Еге ж — пачками.

І знову — це невловиме відчуття, що з ним говорить не один співбесідник.

— Пачками, — повторив пан Шпилька.

Він опустив погляд на Ронового пса. Той був досить схожий на зображення в газеті. Але ж усі тер’єри схожі один на одного. І, в будь-якому разі, цей був на повідку.

— Пачками, — знову повторив він, і ще раз перечитав замітку. — Думаю, — повільно сказав він, — у нас з’явився план «Б».

Собака вуличного продавця пильно дивився їм услід, коли вони пішли геть.

— Близько. Аж надто близько, — промовив він, коли двійця зникла за рогом.

Старий Тхір Рон поклав газети просто в грязюку й витяг із глибин свого неоковирного пальто холодну сосиску.

Він розламав її на три рівні частини.

 ЧАС

«І правда зробить вас вілбними!»

Екстрений випуск!

ВИ БАЧИЛИ ЦЬОГО СОБАКУ?

Винагорода за інформацію $25

Спочатку Вільямові було дещо ніяково. Проте Варта надала йому досить якісне зображення собаки, і тепер він відчував, що невеликий дружній жест у їхньому напрямку був би цілком доречний. Якщо він опиниться в глибокій біді (головою донизу), йому знадобиться хтось, хто зможе його витягти.

Він також переписав статтю про Патриція, додавши всю інформацію, в якій був хоч скількись упевнений — хоча її було зовсім небагато. Фактично, він ловив раків на безриб’ї.

Сахариса написала статтю про вихід «Сенсацій». Щодо цього Вільям теж вагався. Але, врешті-решт, це теж була новина. Вони не могли її проігнорувати, а ще вона заповнювала частину площі.

До того ж, йому подобався вріз, що починався словами: «Претендуючи на статус конкурента найстарішого видання Анк-Морпорку «Час», на Осяйній вулиці відкрилася…»

— У тебе виходить все краще, — сказав він через стіл.

— Так, — відповіла Сахариса. — Тепер, побачивши голого чоловіка, я б точно спитала його ім’я і адресу, адже…

Вільям долучився до загального хору:

— …газети купують заради імен!

Він відкинувся на стільці й відпив неймовірно жахливого чаю, завареного гномами. На якусь мить його огорнуло незвичне відчуття щастя. Дивне слово, подумав він. Одне з тих, котрі описують щось, що не видає звуків, але якби видавало, то ці звуки лунали б саме так. «Щастя». Такий звук, ніби на гарячій тарелі повільно тане ніжне безе.

Тут — і зараз — він був цілком вільний. Черговий випуск поклали до ліжечка, йому підіткнули ковдру і розповіли вечірню казку. Його було випущено. Вуличні торгівці, лаючись і спльовуючи, вже поверталися по нові примірники; вони тягли за собою візочки та штовхали перед собою тачки, якими розвозили газети. Звісно, десь за годину пащека верстата зголодніє знов, і він знову муситиме штовхати на гору величезну брилу, як той міфічний персонаж… як же там його звали?

— Хто був той герой, котрого прирекли котити на гору важкий камінь, який щоразу біля самісінької верхівки зривався вниз? — спитався він.

Сахариса не підвела погляду.

— Хтось, кому не завадила б тачка? — сказала вона, з силою сколюючи якісь папери.

Від Вільяма не сховались у її голосі нотки людини, якій належить переробити ще цілу купу неприємної роботи.

— Над чим ти працюєш?

— Над репортажем з «Анк-Морпоркського товариства реабілітації тяжкохворих за допомогою гри на баяні», — відповіла вона, швидко роблячи позначки.

— Там щось негаразд?

— Так. Пунктуація. Тобто її нема. Гадаю, нам варто замовити запасний комплект ком.

— Так навіщо ти з ним морочишся?

— Тут названо двадцять шість осіб.

— І всі — баяністи?

— Так.

— І вони це витримують?

— Їх же ніхто не змушує. О, між іншим,