Читати книгу - "Правда"

Він знову замовк.

— Так? — ввічливо сказала Сахариса.

— Я чекав на гуркіт грому, — пояснив вампір. — Але, на жаль, ми не є в Убервальд.

— Ось тут я вже нічого не розумію.

— Ну, бачите, коли б я сказав шчось зловісне, на кшталт «темний внутрішній зір», в Убервальді, ми почули б раптовий гуркіт грому, — сказав Отто. — А якби вказав на вежу на пагорбі й прорік: «Ось вежа ся», неподалік мусиф би зловісно завити вофк. — Він зітхнув. — У стародавніх землях ландшафт сам знає, чого від нього чекають. А тут хіба що оточуючі дивитись на тебе як на бошевільний.

— Добре-добре. Отже, магічне світло дає містичні знімки, — сказала Сахариса.

— Дуже… заголовкове формулювання, — ґречно сказав Отто. Він показав їй іконограф. — Погляньте сюди. Я хотів робити знімок гнома, що працювала ф кабінеті Патриція, а отримав ось це.

Зображення являло собою мішанину тіней і плям, крізь які дійсно проглядався примарний силует гнома, котрий щось розглядав, лежачи на долівці. Але на все накладалась досить чітка постать Правителя Ветерані. Точніше, дві постаті Ветерані, що дивились одна на одну.

— Ну, це ж його кабінет, і він там постійно, — сказала Сахариса. — Це могло відобразитись у… магічному світлі?

— Мошливо, — сказав Отто. — Те, що фізично знаходитися в тому чи іншому місці, не завшди є тим, що реально знаходитися у цьому місці. Погляньте сюди.

Він передав їй інший знімок.

— Вдалий портрет Вільяма, — сказала вона. — Просто в цьому льосі. А… це, просто за ним, стоїть вельможний де Ворд, еге ж?

— Спрафді? — спитав вампір. — Я його не знаю. Але я знаю, що його не бути в льосі, коли я робив цей знімок. Проте… достатньо якийсь час поговорити з паном Вільямом, щоб переконатись, що, у пефному сенсі, його батько зафшди стояти у нього за спиною…

— Жахливо.

Сахариса подивилась довкола. Старий камінь стін був вкритий плямами й розводами, але точно не був закіптюженим.

— Я бачила… людей. Бійку. Полум’я. І… срібний дощ. Як дощ може йти під землею?

— Не знаю. Тому я й вифчаю темне сфітло.

Гамір нагорі підказав, що Вільям та Вернигора повернулись.

— Особисто я нікому про все це не казала б, — мовила Сахариса, прямуючи до драбини. — У нас і так достатньо проблем. Жахливо.

На цьому барі не було вивіски, тому що ті, хто знав про нього, не мали потреби якось його називати. Тим же, хто не знав, робити там було нічого. В цілому небіжчики Анк-Морпорку були законослухняною соціальною групою — хай навіть лише тому, що закон приділяв цьому спеціальну увагу — але якщо ви пізно ввечері без особливої потреби потрапляли до місця, відомого як «Бірс», про вашу подальшу долю вже ніхто не дізнавався.

Вампіри[*] приходили сюди повисіти, перекинчики — перекинутись слівцем, барабашки — погриміти горнятками, а упирів приваблювала тутешня «кривава Мері» із завжди свіжих інгредієнтів.

Двері з рипінням відчинились, і всі очі (кількість яких зовсім не дорівнювала подвоєній кількості голів) повернулись туди. Погляди з темних кутків уважно вивчали прибульців. Останні були зодягнені в чорне, але це нічого не означало. Носити чорне може хто завгодно.

Прибульці підійшли до шинквасу, і пан Шпилька постукав по брудному дереву.

Бармен кивнув. Як він добре знав, головне — щоб випадкові відвідувачі сплачували за випивку одразу, щойно її отримають. Не варто було дозволяти їм чекати на рахунок. Це вселило б у них надмірний оптимізм щодо їхнього власного майбутнього.

— Чим можу… — почав він, але рука пана Тюльпана вхопила його за шию і вкарбувала обличчям у шинквас.

— У мене сьогодні не кращий день, — сказав пан Шпилька у простір. — А пан Тюльпан потерпає від нерозв’язаних внутрішніх конфліктів. Запитання є?

У напівмороці піднялась напіввидна рука.

— Якого кухаря? — спитав голос.

Пан Шпилька вже відкрив рота для відповіді, коли раптом поглянув на свого напарника. Той саме вивчав широку експозицію наявних у барі напоїв. Мало хто знає рецептуру всіх коктейлів на світі. Рецептура ж більшості коктейлів у «Бірсі» вразила б і найкращого знавця.

— Написано: «Убий кухаря!», — пояснив голос. — Якого кухаря?

Пан Тюльпан увігнав два довгих шампури в стійку шинквасу, де вони й лишились стирчати, вібруючи.

— А які у вас є? — спитав він.

— Я тільки кажу, що гарний фартух, — сказав голос з напівмороку.

— Предмет заздрості для всіх моїх друзів, мля, — прогарчав пан Тюльпан.

Пан Шпилька ніби почув, як невидимі в темряві відвідувачі подумки підраховують можливу кількість друзів пана Тюльпана. Якщо хтось із них рахував на пальцях, йому вочевидь не довелося знімати черевики.

— Ясно, — сказав голос.

— Гаразд. Ми не хочемо створювати проблем, — сказав пан Шпилька. — Принаймні, не настільки. Нам просто потрібен перевертень.

Новий голос із напівмороку спитав:

— Навіщо?

— Є робота, — сказав пан Шпилька.

З темряви почувся приглушений сміх, і вперед виткнулась постать розмірами з пана Шпильку. На її голові видніли загострені вуха, а шерсть явно вкривала її до самісіньких кісточок. Жмутки шерсті стирчали з дірок у поношеній сорочці, і така ж шерсть їжачилась на руках.

— Я напівперевертень.

— А ще напівхто?

— Дуже смішно.

— Ти знаєш собачу мову?

Самопроголошений напівперевертень озирнувся на невидиму аудиторію, і пан Шпилька вперше відчув укол тривоги. Зовнішність пана Тюльпана, чиє око вже почало повільно обертатися в орбіті, а вени на лобі напружувались усе більше, не справляла звичного ефекту. В темряві чулось підозріле шарудіння. Пан Шпилька також заклався б, що чує смішки.

— Ну, знаю, — сказав перевертень.

А щоб тебе, подумав пан Шпилька. Одним звичним рухом він вихопив свій пістолет-арбалет і прицілився перевертневі просто межи очі.

— Вістря зі срібла, — сказав він.

Швидкість рухів опонента його вразила. Мить — і його горло схопила дужа п’ятірня. До шкіри притиснулись п’ять гострих пазурів.

— Вістря з органіки, — сказав перевертень. — Перевіримо, хто натисне швидше?

— Давай, — сказав пан Тюльпан, котрий теж щось стискав у руці.

— Це проста виделка, — сказав перевертень, ледве кинувши в той бік поглядом.

— Хочеш побачити, як вона швидко, мля, літає? — поцікавився пан Тюльпан.

Пан Шпилька спробував ковтнути, але зумів лише наполовину. Він знав, що мертві пальці не такі швидкі, як живі, але до дверей у будь-якому разі було не менше десяти кроків, і ця відстань, здавалося, більшала з кожним ударом серця.

— Гей, — сказав він. — В цьому немає потреби. Чого б нам усім не розслабитись? До речі, мені було б значно легше говорити, якби ти набрав нормальної форми…

— Без проблем, чуваче.

Перевертень зморщився і задрижав, анітрохи, одначе, не послаблюючи пальців на шиї пана Шпильки. Обличчя, риси якого почали жмакатися