Читати книгу - "Замок"

– Ні, ні, – відповіла Фріда. – Цього я хочу найменше. Дивитися на них, на те, як вони прибіжать сюди, радітимуть, що знову мене бачать, стрибатимуть, як діти, і простягатимуть руки, як дорослі чоловіки, цього всього я можу не витримати. Але щойно я подумаю про те, що ти можеш закрити Кламмові доступ до себе, якщо справді виженеш їх, мені хочеться з усіх сил застерегти тебе від можливих наслідків такого вчинку. Тоді я хочу, щоб ти впустив їх назад. Тому, К., клич їх сюди і якомога швидше! Я опиратимуся, доки зможу. Якщо я програю, цьому вже не зарадиш, але навіть тоді в мене залишиться усвідомлення, що все це задля тебе.

– Ти тільки переконуєш мене в правильності рішення, яке я прийняв щодо помічників, – сказав К. – Вони ніколи не повернуться з моєї доброї волі. Я зміг вигнати їх, і це доводить, що за певних обставин можна дати раду навіть із ними, а заодно й те, що вони не мають нічого спільного з Кламмом. Учора я отримав від Кламма листа, з якого видно, що він цілком неправильно поінформований про помічників, а звідси знову ж таки випливає, що він до них цілком байдужий, бо в іншому випадку міг би дістати про них точнішу інформацію. А те, що ти бачиш у них Кламма, нічого не означає, бо ти перебуваєш під впливом господині заїзду «Біля мосту» і бачиш Кламма всюди. Ти все ще коханка Кламма, а не моя дружина. Часом мені від цього стає дуже сумно, так ніби я все втратив. Я почуваю себе, мов щойно прибув до Села, але не сповнений надій і планів, як тоді, а з усвідомленням, що на мене чекатимуть самі розчарування і я змушений буду витримати їх одне за одним, аж до найгіршого. Але так буває лише інколи, – додав К. з усмішкою, побачивши, як вона засмутилася від його слів. – І загалом свідчить про непогану річ, а саме про те, що ти дуже важлива для мене. І якщо ти закликаєш мене зараз обирати між тобою й помічниками, то помічники вже програли. Що за думка – вибирати між тобою й помічниками! Я хочу нарешті остаточно їх позбутися, не думати й не говорити про них. Зрештою, можливо, наша з тобою раптова слабість пов'язана з тим, що ми досі не снідали?

– Можливо, – погодилася Фріда, втомлено посміхнулася і взялася за роботу.

К. також узявся за мітлу.

Через якийсь час у двері тихо постукали.

– Варнава! – вигукнув К., кинув замітати і мерщій метнувся до дверей.

Фріда глянула на нього, злякана більше іменем, що прозвучало, ніж усім іншим. Тремтячими руками К. не відразу зміг відчинити старий замок.

– Уже відчиняю, – повторював він раз за разом замість того, щоб запитати, хто ж там насправді стукає.

А потім побачив, як у відчинені двері зайшов зовсім не Варнава, а маленький хлопчик, який уже одного разу намагався поговорити з К. Але в К. не було ні найменшого бажання згадувати про нього.

– Що тобі тут треба? – запитав він. – Урок проходить у сусідньому класі.

– Я прийшов звідти, – сказав хлопчик і спокійно подивився на К. своїми великими карими очима, виструнчився, витягнувши руки вздовж тіла.

– Тоді швидко кажи, що ти хотів, – сказав К. і нахилився трохи вперед, бо хлопчик говорив тихо.

– Можу я тобі допомогти? – запитав хлопчик.

– Він хоче нам допомогти, – сказав К. Фріді, а потім запитав хлопчика: – Як тебе звати?

– Ганс Брунсвік, – відповів хлопець. – Учень четвертого класу, син Отто Брунсвіка, шевця з вулиці Мадленґассе.

– Ти подивись, його звати Брунсвік, – сказав К. і глянув на гостя вже привітніше.

Коли вчителька залишила на руці К. криваві подряпини, це так обурило Ганса, що він вирішив стати на бік шкільного прислужника. Вислизнувши зараз із сусіднього класу, немов дезертир, Ганс наражався на небезпеку суворого покарання. Напевно, спонукали його насамперед хлоп'ячі уявлення про геройство. Відповідно до цього він поводив себе страшенно серйозно. Тільки на самому початку трохи соромився, але швидко звик до К. і до Фріди, а коли йому дали смачної гарячої кави, він став жвавішим і довірливішим, питав ретельно та наполегливо, ніби намагаючись якомога швидше дізнатися найважливіше, щоб мати змогу приймати рішення за К. і за Фріду. У ньому було щось владне, але це так природно сполучалося з дитячою невинністю, що виникало бажання з приємністю підкоритися йому. У кожному разі, він зосередив на собі всю увагу, робота зупинилася, а сніданок затягнувся. Хлопець сидів за партою, К. – нагорі за кафедрою, поряд із ним у кріслі – Фріда, але здавалося, що вчитель – Ганс, він перевіряє й оцінює відповіді; ледь помітна посмішка м'яких губ натякала, що він усвідомлює – все це тільки гра, але тим серйозніше він поводився, можливо, це зовсім не була посмішка, а звичайне дитяче відчуття щастя, яке світилося на вустах. Пізніше Ганс зізнався, що вже бачив К. раніше, коли той заходив до Лаземана. К. зрадів цьому повідомленню.

– Ти бавився тоді в ногах жінки? – запитав К.

– Так, – сказав Ганс. – Це була моя мати.

І він розповів про свою матір, але без особливого бажання, тільки після наполегливих заохочень. Відразу стало видно, що він ще маленький хлопчик, у якому часом промовляє енергійний, мудрий і далекоглядний дорослий. Особливо коли він ставив запитання. Мабуть, таке враження виникало в передчутті майбутнього, або ж це була звичайна омана чуттів неспокійного й напруженого слухача. Але потім, без жодного переходу, дорослий перетворювався на школяра, який не розумів деяких питань, інші розумів неправильно, який із дитячою неувагою до співрозмовника розмовляв надто тихо, хоча йому не раз робили зауваження; і зрештою, замість відповіді на деякі суттєві запитання просто вперто мовчав, зовсім цього не соромлячись, а це ніколи не зміг би зробити дорослий. Загалом здавалося, ніби він вважав, що питати дозволено тільки йому, а коли питають інші, то порушують якісь неписані правила і марно витрачають час. Замість відповіді він надовго замовкав і сидів тихо, випроставши спину, з опущеною головою і випнутою нижньою губою. Фріді це страшенно подобалося, тому вона часто ставила йому питання, сподіваючись, що вони примусять його застигнути в цій позі. Іноді це їй удавалося, але К. дратували такі моменти. Загалом від хлопця небагато можна було довідатися. Його мати хворіла, але яка це