Читати книгу - "Погоня за вівцею"

— Гм-м-м!.. — пробурчав Професор, посьорбав супу і захрумав грінками. — Вибачте, але доведеться мені розмовляти з вами за їжею. Бо зголоднів.

— Будь ласка, будь ласка! — сказали ми.

Зануривши погляд у тарілку, Професор сьорбав суп, ми пили каву.

— Ви знаєте місце на фотографії? — запитав я.

— Знаю. Добре знаю.

— Можете нам показати, де воно?

— Але постривай, — сказав Професор і відсунув набік порожню тарілку. — Всьому свій порядок. Передусім поговоримо про тридцять шостий рік. Почну я. А ти продовжиш.

Я кивнув головою.

— Якщо говорити коротко, — сказав Професор, — то вівця вселилася в мене влітку тридцять п’ятого року. Одного разу під час обстеження пасовиськ неподалік від маньчжурсько-монгольського кордону я заблудився і на ніч забрався у печеру, що випадково потрапила мені на очі. Уночі мені приснилася вівця. Вона спитала: «Можна залізти в тебе?». Я відповів: «Я не проти — залізай!». Тоді я не подумав, що це щось серйозне. Бо ж я розумів, що все це мені тільки сниться, — хихикнув стариган, уминаючи салат. — Такої вівці раніше ніколи не бачив. Як фахівець я знав усі породи овець у світі, однак ця була особливою. Із сильними короткими ногами та прозорими, як джерельна вода, очима. З білісінькою вовною і коричнюватою зіркоподібною плямою на спині. Подібної вівці немає ніде на цілому світі. А тому я дозволив їй вселитися в мене. Як дослідник овець я не хотів знехтувати такою рідкісною породою.

— І що ви відчули, коли вівця вселилася у вас?

— Нічого особливого. Просто відчув, що вівця в мені. Прокидаючись уранці, відчував її в собі. То було дуже природне відчуття.

— Голова ніколи не боліла?

— Ні разу в житті. — Професор вмочав кожну фрикадельку в соус, кидав у рот і жував. — Взагалі на півночі Китаю та Монголії вселення вівці в людину — не така вже рідкісна річ. Серед місцевих жителів побутує думка, що це небесна благодать. Скажімо, в літописі епохи Юань[20] записано, що «зореносна біла вівця» вселилася у Чингізхана… Ну що? Цікаво?

— Цікаво! — відповів я.

— Вважається, що вівця, яка здатна вселитися в людину, безсмертна. А разом з нею безсмертною стає і людина, яка її прийняла. Однак досить вівці втекти, як людина втрачає безсмертя. Усе залежить від вівці. Якщо людина їй подобається, вона може залишатися в ній десятки років. А як ні — вмить людину покидає. Людей, яких вівця не злюбила, називають «знеовеченими». Такими от, як я…

Професор не переставав чавкати.

— Після того, як вівця вселилася в мене, я почав вивчати місцеві звичаї і легенди. Розпитував жителів, читав стародавні рукописи. А тим часом серед людей поширилася чутка, що в мене вселилася вівця. Дійшла вона й до мого начальника. Начальнику все це не сподобалося. І мене відправили на батьківщину під тим приводом, що я страждаю «психічним розладом». Як так званого «колоніального дурня»…

Професор Вівця ум’яв три останні фрикадельки і взявся до французької булочки. Навіть збоку було видно, що апетит у нього неабиякий.

— Найбільша дурість сучасної Японії полягає у тому, що ми так нічого й не навчилися від спілкування з іншими азійськими народами. Історія з вівцями — яскравий тому приклад. Занепад японського вівчарства викликаний тим, що на нього дивилися лише з точки зору негайного самодостатнього забезпечення суспільства вовною і м’ясом. Нам бракувало мислення, постійно звернутого на повсякденне життя. Ми намагалися здобути якнайбільшу вигоду лише із скороспілих рішень, які не враховують фактор часу. І так у всьому! Інакше кажучи, не стоїмо ногами на землі. Тож і не дивно, що війну програли…

— Значить, вівця прибула разом з вами до Японії, чи не так? — вернувся я до початку розмови.

— Авжеж! — відповів Професор. — Повернувся на судні з Пусана. Разом з вівцею.

— А яку, власне, мету вівця собі ставила?

— Не знаю! — випалив Професор. — Вона мені нічого не пояснила. Однак у неї, напевне, була велика мета. Принаймні це я зрозумів… Якийсь велетенський план перетворення людського суспільства.

— І це збиралася зробити одна вівця?

Професор кивнув головою і, проковтнувши останній шматок французької булочки, обтер рукою губи.

— А що ж тут дивного? Згадай про Чингізхана!

— Воно-то так… — сказав я. — Але навіщо в наш час вона вибрала саме Японію?

— Мабуть, тому, що я її розбудив. Напевне, сотні років вона спала в тій печері, й саме мені випало її розколошкати!

— Але ж ви ні в чому не винні! — сказав я.

— Винен! — сказав Професор Вівця. — Ще й як винен! Треба було раніше про все здогадатися. Тоді я міг би собі зарадити. Однак я змарнував багато часу, а коли нарешті докумекав що до чого — вівця вже п’ятами накивала.

Професор замовк і потер пальцями схожі на бурульки сиві брови. Здавалося, ніби тягар сорока двох років проник у всі закутки його тіла.

— І от одного ранку я прокидаюся — а за вівцею і слід пропав. Отоді я нарешті відчув на собі, що означає стати «знеовеченим»! Справжнє пекло! Вівця залишила саму ідею. Але висловити цю ідею без вівці неможливо. В цьому і полягає жах «знеовечення»…

Професор ще раз висякався у паперову серветку.

— Ну, а тепер твоя черга розповідати, — сказав він.

Я розповів Професору про пригоди вівці після того, як вона його покинула. Про те, як вселилася у молодика з правого угруповання під час ув’язнення. Як той молодик вибрався з в’язниці й відразу став вожаком правих. Як потім, перебравшись у Китай, створив розвідувальну мережу і збив собі великий капітал. Як після війни був визнаний воєнним злочинцем класу «А», але був звільнений в обмін за передачу даних про розвідувальну мережу. Про те, як за допомогою привезеного з Китаю багатства маніпулював з-за лаштунків повоєнною політикою, економікою й засобами інформації тощо.

— Я чув про цього типа, — з гіркотою в голосі сказав Професор. — Схоже на те, що вівця таки знайшла собі відповідне пристановище, правда?

— Однак цієї весни вона його покинула. А сам він зараз лежить при смерті і не приходить до тями. Досі вівця тривалий час заміщала його пошкоджений мозок…

— Як йому пощастило! Це набагато краще, ніж опинитися у напівсвідомому стані, як «знеовечений»…

— Цікаво, чому вона його покинула? Після стількох років, коли вже була створена велетенська організація.

Професор Вівця глибоко зітхнув.

— І ти все ще нічого не зрозумів? З ним відбулося те саме, що й зі мною. Став непотрібним. У кожної людини є своя межа спроможностей. І в тих, хто досяг її, вівця не має потреби. Мабуть, він не збагнув до