Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

околиць. Поруч нього — начальник тюрми Заєць, недавній ентузіяст німецької мотузки, а навколо них — їхні помічники: якісь хлопці, неголені, ощирені, як не знати які енкаведисти, з грізно запаленими очима. У начальника міліції в лівій руці — папір, а в правій — револьвер. При вихідних дверях купа вартових у цивільному. Але що вражає й зразу впадає в око — це те, що вони всі озброєні новенькими автоматами... «Теж автоматники!» Вони наставили ті автомати на в’язнів, і не було певности, що ті автомати раптом здуру не почнуть самі стріляти — від невправности тих «цивілістів». Але уявлення про їх «невправність» було помилкове. Ті «цивілісти» були далеко не невправні. Ого! Вони дадуть сто очків уперед усім гвардійцям щодо вміння володіти кулеметами, автоматами й усіма іншими знаряддями знищення людей.

Начальник міліції обвів оком сіру лаву арештантів із кінця в кінець, подивився в папір, нахилившись до свічки, і раптом спитав:

— Де тут редактор із газети?

— Там, — махнув рукою Заєць на правий фланг, де стояв біля Максима Костик. Костик затремтів. Хоч він і не був «редактор із газети», а тільки коректор, але відомо, що в такій спе-ціяльній установі зовсім не сушать собі голови такими дрібничками, як різниця між редактором і коректором.

Начальник міліції, поправивши на собі папаху й тримаючи револьвера в руці, пішов уподовж сірої лави людей, придивляючись у сірі, вимучені обличчя. Будучи низенького росту, він усе мусив задирати голову. Максим заступив своєю масивною постаттю Костика й стояв, понуро чекаючи. Начальник міліції порівнявся з ним. Глянув йому в обличчя — й отетерів. Втягнув голову в плечі, розгубився. А Максим нагнувся трохи до його переляканих очей і виразно, чітко, з тяжкою іронією промовив:

— Все одно податку не заплачу!..

Аж Заєць зрозумів і засміявся. Та враз урвав сміх і, виматю-кавшись хрипко, процідив крізь зуби двозначно:

— Нічого... Заплатиш!

Начальник міліції крутнувся на підборах і вернувся до столика. Він подивився розгублено в папір, а потім ще в якийсь окремий папірець і промурмотів:

— А де... цей... Ага! — й розгубився... знову, кинувши оком у бік Максима.

— Тут... Архітектор тут! — промовив Максим глузливо.

— Тут-тут, — додав і Заєць, збагнувши, про що мова. Начальник міліції кілька разів здивовано подивився в папірець, а тоді на Максима. Заєць теж зазирнув і протяг таємниче:

— М-да-а...

В коридорі було кілька дверей, міцно закритих на недавно поприбивані засуви. За тими дверями чувся глухий гомін, гул.

— Так, так, — сказав нарешті начальник міліції. — А ми вас давненько ждемо вже...

Це вийшло зовсім безглуздо, бо ж сама ця тюрма й міліція в цім місті існували ще всього лише пару днів.

— Струнко! — раптом скомандував несамовито Заєць. Максим тільки дивувався, спостерігаючи, який із нього першокласний спеціяліст від тюремних порядків.

— Слухати уважно! — проголосив Заєць енергійно. — Ножики, олівці, мотузки, черепки, голки й інші металеві й скляні знаряддя, щоб різати, колоти, штрикати, в’язати, писати тощо, — прошу скласти на цей стіл. Ні, ось у цю шапку... Карнач! Візьміть шапку й зберіть речі.

Карнач — цебто караульний начальник, — худорлявий, цибатий чоловік у німецькому галіфе й при автоматі, взяв чиюсь шапку, що валялась на столі, й зібрав речі. Всі поскладали туди, хто що мав.

Максим помацав своє кресало й кремінь і, замість віддати, спустив крізь дірку подертої кишені пальта вниз, за широкий рубець. «Дудки!»

— Зброю хтось має? — знову Заєць.

Мовчанка заперечення.

— Добре, завтра перевіримо. А тепер — увага!

Почалась перекличка, але особливим способом: начальник міліції дивився в список і тихо питав, звертаючись не до в’язнів, а до Зайця: «Степанюк?» і т. д., а Заєць шукав очима названого у вишикуваній лаві й відповідав: «Є!»

Заєць знав майже всіх людей у лице, хоч тут були люди не тільки з міста, а й із довколишніх сіл. Лише кількох осіб він не знав і повторив запитання до лави, а до кожного, хто відгукнувся, підійшов і подивився пильно, щоб запам’ятати.

Після переклички відкрили крайні двері в темну кімнату й упхнули в’язнів туди. Кімната до їхнього прибуття була порожня. Ясно, що її спеціяльно було приготовано для цієї групи, на замовлення О. В. армії. Значить, ця група спеціяльно мала бути ізольована від усіх інших. «Група особливого призначення», — понуро й уїдливо зіронізував хтось, укладаючись у темряві на брудній підлозі.

Кімната була занадто тісна для 38-ми осіб, але то було, може, й краще. Люди полягали в темряві просто, як стояли — в бруд і сміття, притиснувшись щільно один до одного, як спресовані оселедці, і від того стало тепло, м’яко бокам і затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, бо хоч і звикав усе життя, але ніяк не міг звикнути до двох речей у світі — до тюрми й до армії, ненавидячи їх усіма фібрами душі передусім саме за знеосіблення людини в масі. Але — гай, гай!..

Уклавшись щільно, люди відразу поснули. Принаймні — переконалися, що вони ще були на цьому світі й що ця ніч іще належить їм.

На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не брав. Він лежав, тримав сонну Костикову голову на плечі й дивився вгору, в темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично існувала (а може, й не існувала?) десь у цій темряві, за дахом, за хмарами, якщо вони нависли, — за цілим рядом тяжких стель із диму, пороху й хмар — було все ж таки, нарешті, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але Максим навіть не робив із того ніяких філософських висновків...

Це вже була тюрма! Коли вранці тридцять восьмеро людей зорієнтувалися, то довідалися раптом, що їх тут у цій будівлі було не тридцять восьмеро, а щонайменше вже сотні чотири, і що були вони лише маленькою часткою вже великої армії. І армія та зростала з кожною годиною. І дивно — люди цьому зраділи. Так, зраділи й раділи. Але, зрештою, нічого дивного в цьому не було. Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи в провалля самому, рад,іти, бачачи, що ти