Читати книгу - "Берег любові"

— Ну, як воно, вражає? — спускаючись східцями з вагончика, звернувся до Ягнича інженер і теж кинув погляд на вировище будівництва. —  Картина поки що мало приваблива: доки будуємось, ми не красиві. А ось коли зведемо останній дах та причепуримось... Прошу за мною, Андроне Гурійовичу.

Вони рушили через територію будівництва в напрямку до-моря. Тут всюди ще більший розгардіяш: біліють звалені купами ванни та унітази, жде свого вжитку різний будматеріал, цей ще лежить, а інший уже підвозять, їдуть абияк, кому куди зручніше... Люди в робочому всі, заклопотані ділом, внизу риють траншею, а десь над головою сичить електрозварка. Раз у раз доводиться переходити по дощатих трапах через величезні розриті канави, з яких виглядають загорнуті в ізоляцію, ще не прикопані труби, —  кладуть між корпусами водогін, каналізацію. І власник зоряного глобуса тут! Сподівався, мабуть, що одразу на техніку посадять, а його в канаву загнали, там колупається біля труб... Але духом не падає.

— Я тут, дядьку Андроне! — підсунувши каску вище на лоб, гукнув із траншеї, коли Ягнич переходив над ним по вузенькій хисткій дошці трапа. —  Це й ви до нас? Вітаю! Кажуть, важливо людині уникнути пенсійного банкрутства...

Ще й потім раз чи двічі Ягнича окликали кураївські, —  отже, й тут односельці та родичі на передньому краї.

Нарешті берег, синява. Вирушаючи на комплекс, оріонець мав потаємну думку, що його запрошено всетаки по флотській лінії, до прогулянкових човнів або за шлюпками наглядати, а натомість... та це що — насмішка? Стара, облуплена лайба сидить у маленькім лиманчику і ніби жде Ягнича, притулившись бортом до решток давньої, іржавої естакади! (Колись тут збиралися будувати порт, і цей лиманчик кураївські досі називають Залізним). Лайба така, що її тільки б на звалище, на брухт, борти покривились, труба перекошена, весь корпус, здається, ось-ось розповзеться... Нічого собі «Оріон»!

— Ближче, ближче прошу, —  підохочував інженер.

Обстежуючи лайбу зблизька, Ягнич виявив, що біля неї тут уже хтось походив, якісь розумаки встигли поклопотатись: корпусом лайбу підведено під самий берег, а щоб не зрушилась, довкола неї намито піску, —  працював, видно, спеціально для цього земснаряд. Грунту намив, нагнітив туго, спресовано, —  посудина наче вросла в нього, —  навіки сидить, нікуди не зрушить. Для певності ще й сталевих труб довкола старезної набили, забетонували в кількох місцях, щоб не розхитало посудину вітром чи штормом. Отак і стій, припнута на мертвих якорях... Спідлоба, довгим вивчальним поглядом дивився Ягнич на старе, спрацьоване судно, наче хотів сказати: «Списали й тебе»...

— То як вам наша красуня? — почувся з-за спини бадьорий, владний, схожий на Чередниченків голос.

До них із цілим почтом своїх підлеглих наближався, видно, справжній начальник будівництва, ще порівняно молодий, широкоплечий гігант, з обличчям вилицюватим, міцним, густо обгорілим на вітрі. Цього разу Ягнич не помилився: оце був він, начбуд, так його й Микола Іванович відрекомендував, сам одразу якось делікатно знепримітнівши, відступивши ніби в начбудову тінь. Почувалось, що стоїть перед Ягничем людина з натур прогартованих, певних у собі, не дуже, видно, порушує комплексна веремія життєвий начбудів ритм, не полишає його відчуття власної сили й здоров'я — веселі іскорки грають у вічу.

— Сподобається шахтарям? —  кинувши на лайбу, спитав Ягнича начбуд. —  Послужить іще в новій своїй ролі?

І нарешті аж він виклав суть задуму: треба випотрошити її, докорінно й розумно переобладнати, щоб відповідала новому своєму призначенню... Буде кафе! Літнє кафе для шахтарів — із столиками, з морським краєвидом, з музикою, тихою, заспокійливою...

— Матеріалів Дамо, яких тільки треба, підмайстрів підберем вам хоч і цілу бригаду, —  начбуд заохотливо посміхнувся Ягничеві, —  а ваша роль — це, власне, роль експерта, консультанта, старшого радника, чия думка матиме силу вирішальну... Дрібницями не докучатимем, дамо простір, тут уже хай попрацює фантазія! Фундамент, так би мовити є, а надбудова за вами...

— З якого тут боку й підійти... Трудова посудина, відплавала вона вже своє.

— Ну, не для плавби ж нам вона, —  весело нагадав начбуд, —  для відпочинку її функція, для естетики, коли хочете... Звичайно, вигляд не аж-аж, зате економія яка — і в часі, і в коштах! Я розумію, що все це переобладнати,душу сюди вдихнути не просто, але ж саме тому ми й звернулись до вас: діло, як то кажуть, майстра боїться... Я правильно кажу?

— Та правильно.

— А наші будівельники — це ж такий народ, що ти їм тільки дай путнє завдання: з нічого витворять таке, що ахнеш...

Гурт будівельників терпляче вислуховував ідею начбуда. Присутні, хоч і не брали участі в розмові, однак, здається, поділяли його наміри.

— Лінійка в кого-небудь є? — раптом звернувся до будівельників Ягнич.

Знайшовся складаний металевий метр, —  подали Ягничеві. Розпроставши його, Ягнич з мовчазною діловитістю наблизився до лайби, приклав лінійку до корпуса.

— Дивіться сюди, —  обернувсь до начбуда, — повністю приляга?

— Та приляга, а що?

— А не мала б прилягати. Де плавкість лінії, вигин борта? У справжнього судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тіло дельфіна!.. Лінійку ось таку хоч як притискай посередині, а вся вона до корпуса не пристане, кінці її хоч на волосинку, а відійдуть. Бо там форми, обтічність — як у риби чи птаха... А це? — Ягнич дивився докірливо, і в начбуда на обличчі промайнула аж ніби тінь винуватості.

— Очевидно, ви маєте рацію... Але ж судно, повторюю, не для плавби, в нього тепер інше, суто практичне призначення... В області он є «Поплавок», на південнім березі поставили «Шхуну», хай і в нас з'явиться щось у цьому дусі...

— Поняття не маю, з якого боку до неї підійти...

— Вся надія на вас, на ваш досвід. Стовідсоткової вірогідності не вимагається, але, звичайно, треба, щоб ілюзія була, щоб почувалось: це таки судно, дитя морів, а не який-небудь лабаз, не вульгарна тобі забігайлівка... Килимки всюди щоб морські, справжні, із різаного канату вузлами в'язані. Ліхтарі старовинної форми, як ті, що давнім мореплавцям ночами світили.. Меню буде тілки з морської живності, вино тільки сухе, місцеве, і ніяких міцних напоїв... Ну, а коли хто крадькома принесе та смикне зайвого з-під поли