Читати книгу - "Долина джерел"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мої очі спиняються на стелі, бо світло перекинулось уже зі стіни на стелю, і на тому тремтливому, хиткому оранжевому клапті я мимохіть загадую для себе чудо: у мене самого з’явилася отака чудова пам’ять. О, тоді я став би як ота пляма яскрава, заткнувши всіх Юрок за пояс, а так — полинна гіркота пливе через мої груди, я начебто впав із тієї високості в полиневі зарості і мушу пити гіркий настій — сльози стоять у мене в очах!
Дивлюся на Юрку сумно й вивчаюче: чому це одним людям, гадкую, дано більше, а іншим менше? Чому це Юрка мусить бути кращим за мене — хіба тому, що відмінник? Плювати я хотів на відмінників, але коли виходжу відповідати, то починаю тарабанити й захлинатись словами; вчителька, особливо ця, фізичка, копилить від того губу, я бачу це й розгублююсь, бо що гірше для серця людського, як прилюдно виказана зневага? Мій язик ще щось лепече, а серце вже облите полиновою хвилею, я одержую тверде «три», в крайньому разі «чотири», і пливу, омитий тою-таки гіркою хвилею до своєї «Камчатки», а за мною летять такі порожні й зайві повчальні словеса, що от, мовляв, здібний я і все таке, але треба не боятися язиком рухати, та й взагалі, коли б довше я сидів за книжками. «За якими книжками?» — хочу спитати я, повернувшись, адже я тільки й роблю, що читаю й читаю. Однак в мене не стає сили ще питати про віщось, я випитий ущерть і зруйнований.
І тільки вдома, засинаючи, я уявляю, що мені дано казковою силою надзвичайний голос, тоді-то я, щільно примруживши очі, співаю якусь красиву пісню, я ще сильніше стискаю повіки — в мене з’явився чудовий голос, слухаю я й слухаю, і нема краю моєму здивуванню. Мій голос гримить у кімнаті, виламується в розчинені вікна; довкола збираються люди, стає їх усе більше й більше, вони вже затопили галявину перед вікном; очі в мене заплющено, і вже сльози пробиваються крізь повіки від зворушення; а голос мій лине й лине, я чую, як починають приплескувати мені у такт люди, вони всі аж сяють захопленими очима, і я зважуюся вийти їм перед очі. Тоді схвальний вигук виривається з тисячі грудей, і всі розуміють, що сльози, які вибилися мені на очі,— це сльози мого великого натхнення. Відтак я знову співаю, тільки вже не в хаті, а тут, на галявині. Голос мій злітає до неба, він чудовий, як птиця, злітає й падає — це надзвичайна пісня, що її я співаю; вона запалює весь оцей тлум переді мною; я кидаю в нього мимохіть оком і бачу в глибині маленького, нещасного Юрку, який стоїть трохи боком і навіть сміливості не має до мене привітатися. Я теж не привітався до нього, бо куди тут вітатися, коли співаєш і співаєш таку незвичайну пісню, а голос у тебе — дарунок богів!..
2На звірці голосів я почуваюся, однак, кепсько. Це ж треба, щоб так воно збіглося — вчора той уявний мій концерт, а сьогодні проба голосів. Найліпше було б звичайнісінько дати драла, але нас завели в зал, і в дверях того залу розіп’ялася наша класна керівничка. Я дивлюся на вікна, але всі вікна щільно зачинені, так що й муха не може через них пробитися: дзижчить там на склі й дзижчить.
Юрка весело патякає з дівчатами. Серед тих дівчат і Райка — сміється й весело косує в мій бік. Але я не відповідаю на той її погляд, мені жаль мухи, що тортується на склі, тож і дивлюся я більше на ту муху, ніж на веселий, сміхотливий гурток.
Вчителька співів замістила в дверях нашу керівничку і поколивалася на кругленьких ніжках до фортепіано. Вона сідає на ослінчик, і її тілеса округло обточують сидіння.
— Ну, давай: а-а-а-а! Тепер вище: а-а-а-а! В такт, в такт. Ну, а-а-а-а! А тепер повтори цілу мелодію. Сміливіше, сміливіше!
— А-а-а! — пищить якась дівчина, і мені здається, що то та муха на шибці пищить. Але муха не пищить, вражена такими звуками, вона завмирає на склі і прислуховується.
Вчителька натискає на клавіші, голос у неї приємний, якщо я розбираюсь у голосах.
Біля фортепіано стоїть уже Шурка, він поклав на чорну покришку руку, як знаменитий співак, обличчя в нього червоне й урочисте, а повіки майже прикрили очі.
— Ну, давай: а-а-а!
— А-а-а-а! — реве Шурка.
— Боже мій!— кривиться вчителька.— Ану спокійніше. Повторіть оцю мелодію.
— А-а-а-а! — реве Шурка ще упертіше.
Муха з переляку покидає скло і летить просто в зал. Падає в волосся якійсь дівчині, дзижчить там, а оскільки дівчина махає притому руками, виривається з полону і потрапляє просто в наладноване ще рік тому павутиння. Б’ється й тріпонеться, а на неї вже пустився старий аскет і пустельник павук, і від надмірного апетиту в нього аж павутина з рота пливе.
— Ні, ви не ту ноту берете! — терпляче каже вчителька.— Слухайте музику, і не треба так кричати.
Вона натискує на клавіші — звук м’який і чудовий.
— А-а-а! — реве, не змінюючи тону, Шурка.
Вчителька витирає з лоба піт. Вона дивиться на Шурку з жалем. Той приймає руку з фортепіано, очі в нього майже погасли, а на вуста випливла сакраментальна всмішка.
— Сідай! — каже вчителька і зітхає так, що мені аж жаль її стає.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина джерел», після закриття браузера.