Читати книгу - "Хроніки Південного"

Я дивлюсь на верби на березі ріки, їхнє гілля звисає у воду.

Мені сумно, бо річка так схожа на наше життя:

Там багато води, що вічно тече.

Я намагаюсь думати, та думи мої нестримно течуть.

Хвилі ріки невеличкі, і віє ніжний вітер.

Якби вони не спливали, я б так не сумував.

Як добре бавитися та кохати…

Юність — це час, коли не зауважують, як річка тече.

— Це перший вірш, який я вивчив напам’ять, — кажу.

Я не закінчив читати вірш, оскільки там ще написано про дівчат — вони такі наївні, але насправді там — дурепи. Я не бажав ув’язуватися у зайву дискусію. Я запитав вчительку, що можна ще почитати, вона порадила: «Почитай Мачерніса[16]». Я почав і якось зачепився. Хоча у школі більше ніж від поезії, мене тіпає, мабуть, тільки від хімії. Що я можу сказати, коли дивлюсь на вірш? Чимало. Можна сказати, скільки там рядків і стовпчиків, чи він римований, а більше — що там зрозумієш. Комусь сумно, бо він любить батьківщину. Та й усе.

Але з Мачернісом сталося інакше. Читаю, читаю і так здається, що не текст я читаю, а знаходжусь на селі у своєї баби. Бачу її оселю, фіраночки, сонце падає на них так само, як у моєму селі, і баба моя така сама, і річка, поля, і все довкола. Усе відповідає реальності, а село — ще гарніше, ніж під час мого перебування там. Просто диво якесь. Річка Дубіса. Ясно, що на її березі немає ніякої алеї, і набережною погуляти не дуже вдасться, але я гуляв. Я гуляв подумки. Було так сумно, що від тої туги аж мурашки по спині. Особливо коли я слухав у Музичній читальні платівки, де актор Масальскіс читав ті вірші. На вулиці — спека, як улітку, а я слухав голос Масальскіса і від нього під час літніх образів я відчував тепло, під час осінніх — холод, здавалось, що в мене ноги вологі. Та кому це розповіси? Типу, слухав голос Масальскіса, а той на мене пускав різні повітряні хвилі. Комусь таке розповіси, буде схоже на сеанс Кашпіровського. Я вийшов з бібліотеки, мов мішком прибитий. Так і не збагнув, як таке може бути. Щось сталося, а розповісти про це нічого не можеш. Не почнеш же відповідати, коли вчителька запитує: «Тут все, як в мене на селі». Тому я нічого не казав, а коли задають вивчити напам’ять вірші, я вчу декілька, за власним бажанням.

Моніка слухала мене уважно, однак нічого не говорила. Потім мене обійняла, притулилась, і ми крокували разом, поки мені від тої доброти прийшла думка завітати у піцерію. Вирішив побенкетувати на гроші, що залишились після дантиста. На бульварі відкрили нову справжню італійську піцерію. Bella Italia. Вона не тільки нова, по правді, вона — перша і єдина, справжня.

Перегортаю меню, і майже нічого не розумію там. Там мідії, анчоуси, маслини, паприка, різні сири, а ще, язик не повертається вимовити — артишоки. Серйозно, якісь там арт-шоки. Сидиш і радієш, тепер буде класно, тепер як замовимо… Головне, що я сюди її запросив і я мушу замовляти, чи не так? Можливо, що й ні, не знаю. Моніка теж не дуже кумекає, що це за штуки. Каже — ти привів сюди, сам і вибирай. Хоча з іншого боку, великого вибору не було: лише дві-три найдешевші піци, ціна яких починається з п’яти літів. Ви вважаєте, що там було тісто, кетчуп і кавальчики ковбаски, посипані сиром?

Ні. Там було щось… таке, що я мусив у меню поглянути ще раз.

Там були анчоуси. Виявилось, що це зовсім не схоже ні на качку, ні на те, що ми уявляли. Це — такі рибки.

Піца з рибками — щось абсолютно незвичне в моєму житті, але я вдаю, що все нормально. І навіть той, солоний, гострий, стягуючий рот смак — теж абсолютно нормально: це ж італійська піца. Хто тут не знає, які мають бути справжні італійські піци з анчоусами? Я її замовив, щоб Моніка спробувала нові смаки. Тільки коли ми вийшли звідти, тоді потрохи несміливо почали визнавати, що нам ці піци смакували не дуже.

Дивна піцерія, вона була геть справжньою, а до справжнього ми якось не звикли. Ми навіть не бажаємо визнати, що зазвичай в наших руках бувають підробки. В нас не лише піци шяуляйські, але й всі шмотки з дошитими етикетками, касети всі переписані, а ми вдаємо, що все тут гаразд. Немов діти; беремо палицю — і це може бути й мечем, і конем, і чарівною паличкою. Ми чарівники. А Моніка взагалі каже, що все тут несправжнє, а справжнє те, чого ми не бачимо. Я чомусь подумав, що це схоже на «Ідіота» Достоєвського. Читаю, читаю, може, й нічого. Здається, що той князь Мишкін поруч з іншими виглядає диваком, а навколо нього, як і в нас тут: різні інтриги, бардак, скандали. Він один говорить те, що думає, він не бреше, хоча решті важко повірити в це, так само як