Читати книгу - "Риб’ячі діти"

увагу, а інші нападають ззаду і з боків, дрібно хапаючи за одежу, поки хтось сильний, зазвичай Тор, не зможе міцно вчепитися людині щелепами в ногу і утримувати її. Якщо жертва падає, то Тор і Барс утримують її зубами і лапами, а інші – рвуть і кусають; якщо ж жертва проявляє стійкість і дає відсіч, то напад, зазвичай, не повторюють. Але люди рідко реагують адекватно на небезпеку: як правило, замість того, щоб зберігати спокій і стояти нерухомо або спробувати налякати псів каменюкою чи палкою, вони впадають в паніку, починають метушливо розмахувати руками, кричати, чим ще більше роззізлюють зграю, а потім і взагалі намагаються втекти, чого, себто, пси і добиваються – щоб жертва почала тікати, щоб переслідувати її, гнати, щоб розпочати справжнє полювання! Але головна помилка, з якої починається людська поразка у вуличних бійках, – страх, який миттєво охоплює двоногих. Зграя відчуває цей момент дуже тонко, і як тільки на людину накочується хвиля жаху, пси здіймають шалений гавкіт, збільшуючи психологічний тиск. Наразі це і є мета гри – перемогти людину психологічно, підкорити своїй волі, змусити боятися, віддавати, виділяти адреналін, а потім уже зафіксувати перемогу фізичним насильством.

Такі вилазки не приносили зграї нічого, окрім розваги і тренувань командних бійцівських якостей, що дуже ставали в пригоді, коли пси перетиналися з конкурентами-сусідами. Зазвичай ворогуючі зграї мають приблизно рівні сили, і остаточних переможців у сутичках не виявляється – у всіх зграй є розумні вожаки, міцні охоронці, спритні бійці, так що війни проходять, як правило, з перемінним успіхом і тривають роками, існуючи як ще одна з нечисленних розваг, інколи смертельних.

Сірий до собак на будівництві ставився спокійно, як до звичних незмінних сусідів, без яких виробничий процес важко уявити. Він і у житті сприймав їх стримано, зважаючи на факт, що пси – лише одомашнені колись вовки; одомашнені – значить, ослаблені людиною, з багатьма втраченими інстинктами. Показовий, наприклад, експеримент британських вчених, коли голодній зграї вовків і голодній зграї собак давали недостатньо їжі: в собачій зграї майже весь харч діставався двом найсильнішим псам, інші залишалися ні з чим; а у вовчій зграї кожному, навіть найслабшому, діставався хоча б маленький шматок – у полюванні всі вовки мають брати повноцінну участь, кожен має виконувати свою функцію, а значить, всі мисливці повинні мати на те сили. Так навчила вовків мудра природа, але людина цю мудрість перекроїла в собаці під свою натуру. Сірий, коли отримав від товаришів своє прізвисько – за лють і непоступливість у вуличних бійках, а не за ім’я, як можна подумати, залишився задоволеним: «Вовк – не найсильніший звір, фізично вовки слабші за тигрів чи левів, зате вони в цирку не виступають!» – казав він.

Тож у тісний контакт із місцевими собаками Сірий намагався не вступати, тримав нейтралітет, інтуїтивно відчуваючи їхню ворожість до людей, хоча і ретельно приховану. Сірому було достатньо, що пси визнавали його право перебувати на цій території, а на їхню він і не зазіхав, на відміну від багатьох будівельників, які намагалися здобути прихильність зграї. Наслухавшись дурних байок про людяність та довірливі очі бродячих псів, бригадир дядько Павло якось в обідню перерву розповів дурним собаколюбам повчальну історію про варана. Отже, один його товариш, затятий і досвідчений мандрівник, тримав дома невеличкого, досить доброзичливого і слухняного варана, якого привіз із Середньої Азії. Через кілька місяців варан раптом укусив хазяїна за руку; не сильно, але рука напухла і посиніла на кілька тижнів. Весь цей час варан ходив за господарем буквально по п’ятах, винувато зазирав у очі: мужик прокинеться, а варан сидить біля ліжка і дивиться на нього, такий печальний; відкриває двері з ванної – варан тут як тут, сидить, дивиться, очі сльозяться, наче вибачається за скоєне; час іде, рука поволі спухає, а варан нудиться все більше. Поніс мужик його до ветеринара: а раптом варан від каяття помре? З’ясувалося в підсумку, що варан цей – трохи отруйної породи, і полює він так – кусає жертву, а потім чекає, поки та сконає від його отрути. «Це я для того вам розповів, щоб ви, дундуки, не приписували свої відчуття та думки тваринам, – у загальній тиші закінчив оповідь бригадир. – Щоб потім не було «мучительно больно за бєсцельно прожитиє годи» і ви не брали лікарняний, щоб робити уколи проти сказу…»

Фізично Сірому не стало набагато краще, але відтоді, як він задумав і вирішив втілити в життя (точніше, в смерть) свій план, у тіла наче відкрилося друге дихання, і він перестав так стрімко худнути. Сили потроху відновлювалися, і він навіть зміг влаштуватися знову працювати, в ту ж таки будівельну компанію (дякуючи тітці), але на зовсім іншу посаду і невеликі гроші – нескладна, суто паперова робота з накладними, актами та підрядами, як правило, туди брали або пенсіонерів, або практикантів, але Сірий уже мав інвалідність, тож через це компанії стало вигідно його тримати, бо не доводилося сплачувати великий податок в черговий державний фонд. Сірий розумів, та й лікар прямо сказав, що покращення нічого не означає, і в будь-який момент хвороба знову може перейти в активну фазу, а те, що вона тут, всередині, Сірий дуже добре відчував. Він почав ставитися до неї, як до живої істоти, начебто домашньої тварини – розмовляв із нею; коли їв, то годував начебто і її; коли спав, то вкладав спати і хворобу; вона стала його внутрішнім вараном, що, один раз укусивши, тепер терпляче чекає, коли жертва сконає. Можливо, саме через таке гарне до неї ставлення хвороба і затихла на деякий час, надаючи Сірому можливість ще трохи пожити.

Найбільше він шкодував, що може вже і не побачити батька, який застряг на заробітках у Тюмені. Батько був вправним інженером, дуже відповідальним працівником, із тих, що покидають виробництво останніми, тому коли щось йшло не так, як треба, батько залишався «доводити об’єкт», як він висловлювався. Батька Сірий любив, між ними і досі існував той невловимий, дуже рідкісний зараз зв’язок, що і має існувати між батьком та сином. Звісно, до цього спонукали і сумні обставини – рання смерть матері; проте ж часто-густо виходить навпаки: коли один із батьків помирає, то другий, захопившись пошуком нової половинки, забуває про дитину, а коли половинку знаходить, то