Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

name="anotelink194" id="anotelink194" href="#n_194" title=" George G. Grabowicz, The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Shevchenko (Cambridge, MA: Harvard Ukrainian Research Institute, 1982), 81. ">[194]. Спільнота, запропонована вісімдесятниками, не поділяє романтичного уявлення про помсту чи удосконалення, що його висловлювали їхні літературні попередники, і утримується від проголошення можливого перетворення і розв’язки. Письменники-вісімдесятники до пари Шевченкові звертаються до спільноти, як відмовляючись від керівничих структур, так і шукаючи спосіб компенсувати марґінальність. Їхня постмодерна спільнота, однак, покликана швидко розчинитись і з природи часто сповнена іронії.

Книжка «Упродовж снігопаду» Ігоря Римарука також вирізняється засніженими образами й аурою самотності на додачу до випадкових згадок про Київ.

Римарук належав до вельми шановних українських поетів і, до речі, був головним редактором «Сучасності». Сцена у «Вечірньому меді», в якій герой Москальця блукає на самоті Мюнхеном, перегукується з віршем Римарука про марево, що привиділося йому на зупинці метро. Нижче показано, як Москалець використовує конкретний фраґмент.

У підземному світлі, в скляному тремтінні раптом вилущить з мармуру око сова, закричить — і поляже юрба, мов трава, і в тунелі хитнуться розкошлані тіні[195].

Як і у випадку з віршем Рябчука, Москалець вплітає поетичний світ Римарука у створений його зусиллями у «Вечірньому меді»:

Допити пиво, розрахуватися і вийти в темну листопадову зливу, простувати до підземки, простоволосому, за хвилину мокрому до останнього рубця на останній сорочці, пильно дивитися вперед туди, де існує інший, справжній світ, спуститися сходами вниз і їхати, як завше, «на чорно», відчуваючи, як стається те, що мусило статися, «у підземному світлі, в скляному тремтінні», проїхати всі можливі потрібні, з їхньої точки зору, зупинки і пересадки, заблукати, задрімати на Остбанґоф, але «раптом вилущить з мармуру око сова, закричить» — і ти здригнешся, ніби від електричного струму, підхопишся, знову сядеш до першого-ліпшого вагона…[196]

Вірш Римарука малює дещо моторошний сюжет, який включає в себе момент шоку і його ефекту. Шок, однак, мало впливає на героя Москальця, що суне назад у своїх поновних безцільних блуканнях Мюнхеном. Як він це зробив із віршем Рябчука, Москалець тут використовує вірш (цього разу побратима-вісімдесят-ника), щоб продемонструвати важливість присутності Римарука в досвіді головного героя, надто, коли той долає чуже середовище. Москалець встановлює інтертекстуальний зв’язок з Римаруком, визнаючи талант свого колеги і погляд на світ; поєднуючи їхні творчі світи, Москалець робить їх частинами однієї і тієї ж спільноти. Аналізуючи те, як Москалець послуговується цитатами в іншому фраґменті «Вечірнього меду», Тимофій Гаврилів інтерпретує інтертекстуальне посилання як «цитату цитати, яка в цитаті, де приватне раптом, бодай на коротку мить, переважує образ метушливого світу»[197]. Іноді у «Вечірньому меді», коли в якомусь епізоді цитується поезія Рябчука і Римарука, наратор дивується, помічаючи, як те, що він відчуває у романі, перегукується з цими, написаними чиєюсь рукою віршами. Він висловлює відчуття комфорту в цьому — в кожному разі, на мить, він досягає успіху, поменшуючи відчуження, яке він, інтелектуал у пострадянській Україні, відчуває у товаристві своїх побратимів-поетів і в оточенні їхніх поетичних світів. Москалець створив радше негнучку спільноту у «Вечірньому меді». Тим не менше, важливо зазначити, що він ніколи прямо не інформує читача про те, кому ж належать ці вірші і фраґменти поезії. Таким чином, він пристає на те, що у спільноту ввійде елемент гри. Це, в поєднанні з його марґінальним статусом, дозволяє йому наблизитися до типу нетоталітарної спільноти, запропонованої вище. У спільнотах, побудованих Андруховичем і Іздриком, гра має відносно розширену присутність, а отже, інтертекстуальні спільноти, витворені цими письменниками, куди ближчі за Москальцеві до підтримання гнучкості та поваги до відмінностей.

Андруховичеві «Рекреації», «Московіада» і «Перверзія» рясніють цитатами і перегуками з іншими вісімдесятниками і їхніми літературними творами, а також згадками про власну поезію та прозу. З письменників, яких ми тут беремо до уваги, Андрухович, мабуть, найчастіше цитує власні твори. Андрухович вдається до цього перехресного посилання не тільки з метою формування спільноти — це також узгоджується із загальним духом його прози. Автор часто побічно пропонує читачеві простежити символи, місця і діалоги, які з’являються в романі, аж до їхніх витоків. Це є частиною постмодерністської гри, характерною для творчості Андруховича і джерело характерної ерудиції письменника й дотепності. Кілька прикладів демонструють, зокрема, як він застосовує інтертекстуальність.

У «Рекреаціях» нам говорять, що вигадані персонажі Гриць Штундера та Юрій Немирич — друзі «Малковича»[198]. Так він посилається на Івана Малковича, київського поета і успішного видавця дитячих книг; він — один із найвідоміших вісімдесятників у культурному житті сучасної України. У «Московіаді» Отто фон Ф. залицяється до подруги, читаючи їй вірші «Осінні пси Карпат» і «Футбол на монастирському подвір’ї»[199]. Обидва вірші справді існують і були опубліковані 1989 року. Автор першого — Василь Герасим’юк, який також належить до вісімдесятників. Це, мабуть, його найвідоміший вірш, і часто він інтерпретується як щось на кшталт поетичного гімну вісімдесятників[200]. Другий вірш — витвір самого Андруховича, і побачив світ він у його другій збірці віршів «Середмістя»[201]. Крім того, у «Московіаді» Отто фон Ф.