Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

гербіцидом на основі параквату. Програма викликала чимало дискусій через потенційну шкоду здоров’ю американців, адже було відомо, що більшу частину отримуваної з мексиканської коноплі марихуани споживають саме вони. ">[99] і малатіон[100], і вона тоді жаліється на повітря, яке він в неї накачав, але все одно вона розкурює цигарку, і вони чують, що травичка поганенька, бо навіть коли Саллі Стразерс щось крякає, вони все одно чують, як лускають підпалені насінини, коли вона глибоко затягується, і тоді вони знову ляпають своїми соромами один об один, бо в татуся в старших класах він ніколи не опадав повністю, і тоді малий Трой, його малий, хоче знати, навіщо вони палили марічку, ризикуючи спричинити в його ще не народженому мозку якісь вади, і хіба ж це не суто дитяче — запитати, а тоді не слухати відповідь і перейматися лише собою, і навіть коли його малий почав читати лекцію про незахищений секс і вплив ТГК під час першого триместру, навіть тоді він все одно описує, як від жару лускає одна насінина, лускає голосно і навсібіч розлітається іскрами, наче тобі Четверте липня, і ті іскри летять у матусин кущик.

Далі було гарно. Гарно і яскраво. Наче банановий фостер[101] чи креп сюзет[102], що блимають блакитними вогниками, коли їх готують просто біля столу. Як кава по-іспанськи, коли бармен посипає її цинамоном, і той спалахує світлячками, стало так гарно, що татусь із матусею можуть лиш видивлятися на блакитне сяйво, як від чорно-білого телевізора, по якому крутять старі фільми, на це чарівливе блакитне світло, що танцює десь унизу, серед її лобкового волосся, яке, певно, просякло його засобом для дезінфекції, бо та штука ніколи повністю не випаровується, і тому її кущик вибухає, наче напалм зранку за спиною Чарлі Шина в тому кіно, що крутять на іншому сеансі, навіть тоді матуся з татусем не думають про те, щоб зупинитися, впасти додолу й покотитися, зупинитися, впасти додолу й покотитися[103], як учив їх Білл Косбі[104] все їхнє дитинство, замість цього вони кричать, і навіть мамин сором теж кричить усім тим повітрям, що накачав у неї татусь, і цей струмінь повітря пахкає полум’ям, як той вогнедишний дракон, як вогнемет часів В’єтнамської війни чи як лейтенант Елен Ріплі, що переслідувала Чужого в темряві, Елен Ріплі, скажено крута ікона фемінізму, подібних до якої ніхто раніше не бачив, поки вона не перетворилися на просто Сіґурні Вівер, і хоч те полум’я, що спалахнуло на задньому сидінні, підпалило татусів дезінфікований сором, і не тільки волосся, а й шкіру теж, що й досі натягнута від внутрішнього тиску, мов барабан, і надлишок крайньої плоті тепер турбує його найменше, навіть тоді він намагається правдиво описати, як усе це виглядає, хай навіть обличчя малого, обличчя Троя, тепер виражає тотальний жах, а батько Троя каже, що усе схоже на те, як у поході на природу підносиш зефірки надто близько до вогню і залишаєш їх там плюватися, і шкварчати, і крапати на землю в калюжку, яку неможливо загасити, і все в сто разів гірше, ніж просто покоричневіння, навіть коли тієї миті раптом вирішує наступити щомісячний матусин час, хоч і зовсім не вчасно, бо так буває у жінок, коли щось їх лякає, скажімо, павук поруч із раковиною чи страшна геловінська маска, вони скорочують усі м’язи в захисній реакції, як восьминоги випускають чорнила, утворюючи димову завісу, щоб можна було втекти, матуся вивергає цілий вулкан крові, облямований кільцем полум’я. І навіть це не допомагає, коли займається салон «Доджа-Дарта», перетворюючи сцену на пожежу всередині більшої пожежі, як комин у палаючому будинку, що стоїть десь у пеклі, а татусь на той час уже так близько, що коли він виходить, то ще й досі стріляє сперматозоїдами просто у вогонь від засобу для дезінфекції, пах, пах, пах, наче трасуючими кулями, наче Четвертого липня, але й тоді матуся не відчуває полегшення від того, що не вагітна, і вони з татусем стрибають по всьому задньому сидінню «Доджа-Дарта», поки усі фари за ними не починають блимати дальнім-ближнім, дальнім-ближнім, і усі горлають, як на родео, і кричать: «Скачи, дівко!», не знаючи, що у них обох зайнявся сором, аж поки матуся не випадає із задніх дверей «Доджа», а татусь не випадає з іншого боку, і навіть тоді їм не спадає на думку впасти і покотитися, хоч вони обидва і горять на бігу, а за ними тягнеться слід з обгорілих шматочків зефірки, з жевринок бананового фостера, що плюються гарячими бризками у гравій парковки і підпалюють паперові серветки й викинуте сміття, і коли вони біжать туди, де обличчя Саллі Стразерс і Стіва Макквіна й далі цілуються і ростуть на екрані, а обличчя його малого, обличчя Троя є одним велетенським знаком питання, навіть тоді цей малий питає: «То це так я з’явився на світ?»

Під цю пору вони вже приїхали додому і зупинилися на парковці перед будинком, а з вікна Трою махала рукою мама. Те, що від неї залишилось. І батько Троя так твердо налаштувався перевершити жалюгідну спробу власного батька, що навіть тоді все одно каже:

— Ні, сину. Це тому ми тебе всиновили.

Холодні дзвінки