Читати книгу - "Таємниче життя дерев"

Небезпечно стає тоді, коли приходять чужинці, які генетично дуже близькі до місцевих видів. Саме такою є японська модрина, що натрапляє тут на європейську модрину. Остання часто росте криво й окрім того, не особливо швидко, тому з початку минулого століття її часто замінює японка. Обидва види легко схрещуються, утворюючи гібридні форми. А тому є небезпека, що одного далекого дня останні чистокровні європейські модрини зникнуть. Також і в моєму лісництві маємо таке мирне співіснування та хаос, хоча тут, в Айфелі, обидва види від природи не є місцевими. Ще один кандидат, якому загрожує та сама доля, — тополя чорна. Вона змішується з гібридною тополею, штучно виведеним сортом, у якому схрестили канадські види тополь.

Утім, більшість із них не є небезпечними для місцевих видів дерев. Без нашої допомоги деякі з них щонайпізніше через два століття знову зникли б. І навіть з нашою підтримкою виживання іммігрантів у тривалій перспективі є сумнівним, оскільки належні до них паразити також використовують глобальні товаропотоки. Активного імпорту хоч і не існує (бо хто б хотів привозити шкідливі організми), одначе поступово грибам та комахам через імпорт деревини вдається перетнути Атлантичний чи Тихий океан й оселитися тут. Часто це пакувальні матеріали на кшталт дерев’яних піддонів, які не прогрівають згідно з інструкцією, щоб знищити шкідників. Також і пакунки від приватних осіб із заокеанських країн деколи містять живих комах, як я побачив на власному досвіді. Для своєї колекції індіанських побутових речей я купив старий мокасин. Розгортаючи газетний папір, у який запаковано шкіряний черевик, я помітив кількох маленьких коричневих жуків, що їх якомога швидше зловив, розтоптав і кинув до сміття. Звучить дивно як на захисника природи, правда ж?

Якщо тут оселяться завезені комахи, то вони смертельно загрожуватимуть не тільки новим видам, а й місцевим деревам. Таким видом комах є азіатська анопльофора гола. Напевно, вона приїхала до нас у дерев’яному пакувальному матеріалі з Китаю. Розмір цього жука — три сантиметри, крім того, він має шестисантиметрові вусики. На його темне тіло з білим плямисто-смугастим візерунком дійсно приємно дивитися. Проте для наших листяних дерев він не такий симпатичний, тому що відкладає яйця в маленькі щілини їхньої кори. З них вилуплюються зажерливі личинки, що бурують у стовбурі дірки завтовшки в палець. А тоді на дерево відразу ж нападають гриби й зрештою воно гине. Дотепер ці жуки зосереджувалися на міських зонах, і це створювало вуличним безпритульним дітям дерев тільки додаткові проблеми. Чи вони поширяться також і в закриті лісові місцевості, ще точно не відомо, бо жуки дуже ліниві й найохочіше залишаються в районі кількох сотень метрів від свого місця народження.

Інший азійський приблуда чинить інакше. Це гриб гіменосцифус фраксинеус, що в наш час намагається прикінчити більшість ясенів у Європі. Його плодові тіла здаються нешкідливими та гарненькими — просто малесенькі грибочки, що ростуть на впалих черешках листя. Проте справжній міцелій лютує всередині дерев і вбиває одну гілку за іншою. Складається враження, що деяким ясеням вдається пережити цей наступ, але не з’ясовано, чи в майбутньому вздовж струмків та річок ще ростимуть ясеневі ліси. У цьому контексті я деколи роздумую, чи й ми, лісничі, не робимо певного внеску в поширення тих грибів. Я особисто дивився на уражені ліси в Південній Німеччині, а опісля знову ходив власним лісництвом. У тому самому взутті! Чи не прилипли до підошви мініатюрні спори грибів, що як «пасажири-зайці» перенеслися до Айфеля? Хай там що, але перші ясені уражені вже також і в Гюммелі.

Попри все мені не страшно, коли я думаю про майбутнє наших лісів. Адже якраз на великих континентах (а євразійський є найбільшим серед усіх) кожен вид мусить постійно стикатися з новоприбулими. Потужні урагани та перелітні птахи у своєму пір’ї завжди приносили з собою насіння нових видів дерев, спори грибів чи маленьких тварин. Дерево, що досягло п’ятисотрічного віку, точно вже пережило не одну несподіванку. І через велике генетичне різноманіття в межах одного виду завжди є досить екземплярів, спроможних відповісти на новий виклик. Таких «природних» іммігрантів, які переселилися без людського впливу, ви, напевно, вже бачили серед птахів. Наприклад, горлиця садова, що тільки в 1930-х роках прилетіла до нас із середземноморського простору. Або ж чикотень, брунатно-сірий птах із чорними вкрапленнями, вже двісті років мандрує з північно-східних територій усе далі на захід і наразі вже добрався до Франції. Які сюрпризи вони принесли у своєму пір’ї, ще не відомо.

Щоб місцеві екосистеми лісу могли опиратися таким змінам, вирішальною є їхня незайманість. Чим меншим було втручання в соціальну спільноту, чим збалансованішим є мікроклімат між деревами, тим важче чужим агресорам там оселитися. Класичним прикладом є рослини, що стають газетними сенсаціями, як наприклад, борщівник Мантегацці. Первинно він родом з Кавказу й сягає понад трьох метрів заввишки. Оскільки його мало не півметрові білі квіти мають надзвичайно гарний вигляд, цю рослину імпортували до Центральної Європи ще в дев’ятнадцятому столітті. Тут вона вислизнула з ботанічних садів і відтоді активно поширюється на багатьох лугах. Оскільки її сік у поєднанні з ультрафіолетовим промінням спричиняє появу на шкірі подібних до опіків ран, то борщівник вважають дуже небезпечним. Щороку витрачають мільйонні суми, щоб його викопати та знищити, — без великого успіху. Проте кущі можуть поширюватися тільки тому, що в долинах річок і струмків не вистачає первісного тугайового лісу. Якщо він повернеться, то під його кронами буде так темно, що рослини знову зникнуть. Це стосується також і розрив-трави залозистої, і горця японського, що населяють береги замість дерев. Щойно людина-господарник передасть цю проблему деревам, як її буде розв’язано.

Я так багато написав про немісцеві види, що зараз, напевно, було б доречним запитати: а що взагалі означає поняття «місцевий»? Ми схиляємося до того, щоб називати місцевими ті види, що природно поширені в межах нашої країни. Класичним прикладом з царства звірів є вовк, який починаючи з 1990-х років знову з’явився в більшості країн Центральної Європи, й відтоді його