Читати книгу - "Скорочено Війна і мир"

долю. Каторжник той, почувши від старого подробиці справи, признається, що це він убив людину, за яку купця посадили в острог; падає йому в ноги, просить простити. Старий відповідає, що "усі ми богу грішні, я за свої гріхи страждаю". Проте злочинець об'являється начальству, зізнається, що "шість душ згубив". Поки переглядають справу, проходить час, і коли від царя виходить указ випустити купця і нагородити,, виявляється, що він вже помер —"його бог простив". "Не сама розповідь ця, але таємничий зміст її, та захоплена радість, що сіяла в обличчі Каратаєва під час розповіді, таємниче значення цієї радості, саме це непевно і радісно наповняло тепер душу П'єра". Після одного із привалів Каратаєв не може йти далі. П'єр не оглядається, і незабаром позаду лунає постріл. "Життя є усе. Життя є бог. Усе переміщується і рухається, і цей рух є бог. І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя, любити бога. Сутужніше і найпрекрасніше усього любити це життя у своїх стражданнях, у безвинності страждань",— думає П'єр, опинившись на черговому привалі. Тога ранку загін Денисова розбиває французів і звільняє полонених. Козаки "оточили полонених і квапливо пропонували хто одежу, хто чоботи, хто хліба". "П'єр ридав, сидячи серед них, і не міг вимовити ні слова; він обійняв першого солдата, що підійшов до нього, і, плачучи, цілував його". Долохов тим часом рахує полонених французів, погляд його "спалахує жорстоким блиском". У саду виривають могилу для Петі Ростова і ховають його.

З 28 жовтня починаються морози, і втеча французів із Росії набуває ще більш трагічного характеру. Начальники кидають своїх солдат, намагаються рятувати своє життя. Хоча російські війська й оточили французьку армію, вони не знищували її і не захоплювали в полон Наполеона, його генералів тощо. Не в цьому складалася мета війни 1812 року. Мета була не в захопленні воєначальників і знищенні армії, що і так здебільшого загинула від холоду і голоду, а в тому, щоб прогнати навалу з російської землі.

Частина четверта

Наташа Ростова і княжна Мар'я після смерті князя Андрія зійшлися зовсім коротко, їх. об'єднала загальна біда. Вони мало говорили одна з одною, взагалі не будували планів на майбутнє. Княжна Мар'я, як і раніше, виховує племінника, вона одержує листа від родичів і незабаром збирається їхати до Москви. Вона кличе Наташу із собою, батьки також умовляють Наташу їхати, але та відмовляється, бажаючи залишитися там, де провела останні дні з коханою людиною. Вона постійно думає про Андрія, згадує слова, які вони говорили один одному. Незабаром Ростови одержують звістку про загибель Петі. На всіх це справляє страшне враження. Графиня декілька днів знаходиться на грані божевілля. Наташа, отямившись від особистого горя, доглядає за нею. Княжна Мар'я відкладає від'їзд, допомагає Наташі доглядати за графинею. Проте через місяць після звістки про смерть Петі, що застало графиню "свіжою, бадьорою п'ятдесятилітньою жінкою", вона виходить із своєї кімнати "напівмертва" і стара, не здатна брати участі у житті. "Але та ж рана, що наполовину убила графиню, ця нова рана викликала Наташу до життя". Наташа думала, що життя її кінчене, але раптово любов до матері показала їй, що "сутність її життя — любов — ще жива в ній. Прокинулася любов, і прокинулося життя". Нове горе ще більше зближує Наташу і княжну Мар'ю. Мар'я розповідає їй про своє життя — про своє дитинство, про батька, про свої мріяння. "Наташа, яка колись із спокійним нерозумінням відверталася від цього життя відданості, покірності, від поезії християнської самовідданості, тепер, почуваючи себе пов'язаною любов'ю з княжною Мар'єю, покохала і минуле княжни Мар'ї і зрозуміла незрозумілий їй колись бік життя". Наташа дуже виснажилася за цей час, і, коли княжна Мар'я їде в Москву, граф наполягає на тому, щоб дочка теж поїхала з нею — порадитися з лікарями.

Багато істориків, навіть сучасники, обвинувачували Кутузова за його помилки і його поразку під Красним і під Березиною. "Така доля не великих людей... яких не визнає російський розум, а доля тих рідкісних, завжди самотніх людей, що, осягаючи волю провидіння, підкоряють їй свою особисту волю. Ненависть і презирство юрби карають цих людей за прозріння вищих законів". Кутузов був противником того, щоб йти далі за межу. Він вважав, що подальша війна шкідлива і марна, що за десять французів він не віддасть і одного російського солдата. Саме цим він і викликав на себе немилість Олександра і більшості придворних. "Проста, скромна, і тому істинно велична фігура ця не могла укластися в ту брехливу форму європейського героя, що уявно управляє людьми, що придумала історія. Для лакея не може бути великої людини, тому що в лакея своє поняття про велич". Кутузов робить об'їзд військ, оглядає полонених, захоплені стяги. Він говорить, як проста стара людина розмовляла б із своїми товаришами. "Спровадимо гостей, відпочинемо тоді. За службу вашу вас цар не забуде. Вам важко, і усе ж ви вдома; а вони —бачите, до чого вони дійшли,— сказав він, указуючи на полонених.— Гірше злиденних останніх. Поки вони були сильні, ми їх не шкодували, а тепер і пошкодувати можна. Теж і вони люди..." Після цього він додає пару міцних виразів, чим викликає схвальний регіт війська.

Солдати російської армії розташувалися у лісі. Вони займаються своїми справами, шуткують. З боку лісу з'являються дві обірвані фігури. Один із них — Рамбаль, який ледь тримається на ногах. Росіяни підбирають їх, влаштовують обігрітися біля вогнища, годують. Коли захмелілий француз, обійнявши однією рукою за шию російського солдата, заспівує французьку пісню, російський солдат намагається підспівувати по-французькому.

Олександр робить почесті Кутузову, нагороджує його Георгієм першого ступеню. Проте усі прекрасно розуміють, що ця процедура означає лише дотримання пристойностей, що насправді "старий винен і нікуди не годиться". Кутузов не розуміє, навіщо потрібно йти в Європу, вказує на те, що набрати нові війська буде дуже складно, говорить про важкий стан населення. "Представнику російського народу, після того, як ворог був знищений, Росія звільнена і поставлена на вищий щабель своєї слави, російській людині, як росіянину, робити більше було нічого. Представнику народної війни нічого не залишалося, крім смерті".

П'єр, звільнившись із полону, приїжджає в Орел, збирається було в