Читати книгу - "Співучасть у злочині"

Будь-який індивід має певну сукупність соціальних і особистісних якостей. Разом із тим, закон як обов’язкові ознаки суб’єкта злочину називає лише ті, що визнані законодавцем як юридично значущі і які дозволяють розкрити його антисоціальну природу. У цьому зв’язку ст. 18 КК визначає такі обов’язкові ознаки суб’єкта злочину: фізична особа, осудність, досягнення віку кримінальної відповідальності. Зазначені ознаки є необхідними, відсутність будь-якої з них виключає склад злочину і, як наслідок, можливість притягнення особи до відповідальності.

Крім того, в окремих статтях ОЧ КК передбачаються ознаки спеціального суб’єкта злочину. Вони є додатковими і присутні далеко не в усіх складах злочинів. Однак, коли на це прямо вказує закон, якості спеціального суб’єкта злочину набувають обов’язкового значення і безпосередньо впливають на кваліфікацію вчиненого.

Із викладеного можна зробити висновок, що у разі, якщо, наприклад, із двох осіб лише одна має ознаки загального суб’єкта злочину, співучасть виключається.

У цьому зв’язку цілком справедливо у ст. 26 КК України, вказується що співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Не можна погодитися з формулюванням співучасті у ст. 32 КК Російської Федерації, де у понятті співучасті вказується, що у злочині беруть участь дві і більше осіб. «Таке формулювання співучасті допускає, що в ньому можуть брати участь як суб’єкти, так і особи, які не є суб’єктами злочину»[244].

Співучасть відрізняється від злочину, вчиненого однією особою, не тільки кількістю суб’єктів злочину. Головна, на наш погляд, відмінність полягає в тому, що «кількість переростає на якість». Співучасть характеризується вже, насамперед, якісними змінами, появою особливих інтегративних властивостей. У цьому розумінні всі співучасники мають розглядатися як один складний суб’єкт злочину.

Суб’єктивна сторона злочину — обов’язковий елемент складу злочину, під яким слід розуміти сукупність передбачених законом ознак, що характеризують внутрішню сторону злочинного діяння, «тобто психічну діяльність особи, безпосередньо пов’язану з вчиненням злочину»[245].

Суб’єктивна сторона складу злочину характеризується комплексом ознак, що утворюють психологічний, тобто внутрішній зміст злочинного посягання. До складу суб’єктивної сторони злочину входить одна обов’язкова ознака — вина у формі умислу або необережності, а також три додаткові (факультативні): мотив, мета та емоційний стан винного в момент вчинення злочину.

Умисел будь-якого співучасника охоплює й те, що злочин вчиняється за співучасті. Це означає, на нашу думку, що суб’єктивна сторона злочину, вчиненого у співучасті, має свої особливості. Саме тому М. С. Таганцев висунув концепцію загальної винності співучасників, будуючи їх відповідальність на принципово інших підставах, ніж відповідальність особи, яка діє індивідуально[246].

Термін «співвинність» за своїм змістом означає наявність загальної вини у всіх осіб, які беруть участь у вчиненні одного злочину, незалежно від їхньої ролі у такому злочині. Виконавець, організатор, підбурювач і пособник виконують кожен свій склад злочину, але злочин вони вчиняють один, винні в одному злочині і є завдяки цьому співвинуватцями[247].

Заплутаним уявляється питання про співучасть у злочинах із так званою подвійною формою провини.

Насамперед необхідно зазначити, що у складах злочинів із подвійною (змішаною, складною) виною, яка спостерігається у деяких статтях КК, ніякої нової форми вини немає[248]. Тому погляди окремих авторів на існування подвійної (самостійної) форми вини уявляються неправильними[249]. Так, на думку В. А. Нерсесяна, до думки якого автор дослідження приєднується, термін «подвійна форма провини» є небажаним, оскільки виходить, що особа винна двічі і тому більш винна порівняно з особою, винною тільки один раз[250].

Наприклад, ст. 27 КК Російської Федерації передбачається використання терміну «злочин, вчинений із двома формами вини».

Вживання законодавцем у ст. 26 КК України два рази слова «умисно» вказує, що умисел у злочині передбачає тільки умисну співучасть, яка має бути наявною тільки при вчиненні умисного, а не необережного злочину.

Міркування із цього питання зводяться до такого.

Законодавець у цьому випадку юридично поєднує в одному складі два самостійних злочини, один з яких умисний, а інший — необережний, причому обидва можуть існувати самостійно, але у поєднанні один з одним утворюють якісно інший злочин із суб’єктивним специфічним