Читати книгу - "Співучасть у злочині"

Стосовно співучасті початковим моментом діяння можуть бути визнані суспільно небезпечні і протиправні дії кожного із співучасників (підбурювача, організатора, пособника), а не тільки дії виконавця.

Кінцевий момент дії обумовлений його описом у диспозиції статті Особливої частини КК і визначається її вчиненням (для формальних складів), або настанням злочинних наслідків (для матеріальних складів), або втратою суспільної небезпечності чи протиправності діяння.

Бездіяльність — це пасивна форма поведінки. Її антисуспільна орієнтація полягає в тому, що у певних випадках особа повинна діяти, але не робить цього. Обов’язок діяти випливає із приписів нормативних актів (наприклад, необхідність явки військовозобов’язаного на пункт навчальних або перевірочних зборів). Такий обов’язок може також зумовлюватися посадою або професійною діяльністю. Наприклад, відповідальна за дотримання правил безпеки виробництва особа повинна у відповідних випадках забезпечити працівника засобами індивідуального захисту від шкідливого впливу токсичних речовин, вібрації тощо. Обов’язок діяти може виникати і внаслідок попередньої поведінки особи. Так, особа, яка взялася перевести незрячого через дорогу, не має права залишити його, не довівши до кінця проїжджої частини вулиці.

Таким чином, злочинна бездіяльність — це суспільно небезпечна, протиправна, пасивна поведінка особи, зобов’язаної і такої, яка має реальну можливість вчинити дії, що заборонені законом про кримінальну відповідальність. Злочинна бездіяльність починається з того моменту невиконання юридично обов’язкових дій, коли вони стали об’єктивно необхідними і реально можливими.

Стосовно співучасті виконавцем злочину, вчиненого шляхом бездіяльності, є особа, яка є зобов’язаною і такою, яка має реальну можливість вчинити дії, що заборонені законом про кримінальну відповідальність.

У бездіяльності може виявитися й пособництво. Однак позиція, що саме обіцянкою не протидіяти вчиненню злочину, яка була висловлена заздалегідь, створюється об’єктивний причинний зв’язок між поведінкою пособника і наслідками, заподіяними виконавцем злочину[239], уявляється не зовсім вірною. Насправді при такому пособництві особа не діє, а може і повинна перервати протікання причинного зв’язку, вчинивши певні дії.

Підбурювання до злочину й організація злочину шляхом бездіяльності є неможливими, тому що припускають активну форму поведінки.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони матеріальних складів злочинів є наслідок.

У теорії карного права А. Н. Трайнін вважав, що оскільки кожен злочин посягає на який-небудь об’єкт, остільки будь-яке виконання злочинного діяння містить у собі й заподіяння шкоди цьому об’єкту. Так само, як немає безоб’єктних злочинів, так само не існує безнаслідкових злочинів[240].

Інші автори вважають, що наслідки є притаманними не всім, а лише злочинам з матеріальними складами, тобто тим, хто характеризується з об’єктивної сторони наслідком, передбаченим у диспозиції статті Особливої частини КК[241].

Безнаслідкових злочинів немає, тому злочини з формальними складами, незакінчені злочини завжди посягають на об’єкт. Якщо немає посягання на об’єкт, то немає й складу злочину, а отже, відсутня підстава кримінальної відповідальності. Однак, якщо наслідки винесено за межі складу злочину, то навіщо їх установлювати? Адже, очевидно, що це обумовлено неможливістю довести факт настання наслідку або (у більшості випадків) визначити їхній зміст. Наприклад, приниження почуття власної гідності потерпілого при торгівлі людьми (ст. 149 КК) є наявним, а визначити його глибину найчастіше неможливо, і до того ж для кожної людини вона може бути різною.

Безумовно, наслідки притаманні всім злочинам, але у формальних складах їх із зазначених причин винесено за межі складу злочину. При цьому зрозуміло, що відсутність наслідків у диспозиції статті Особливої частини КК не означає відсутність наслідків взагалі.

У межах об’єктивної сторони злочину, вчиненого за співучасті, повинні встановлюватися не тільки дії виконавця, але й дії (бездіяльність) усіх співучасників. Це пов’язано з тим, що виконавець без співучасників не зможе виконати всіх дій, які становлять об’єктивну сторону складу злочину. Отже, стверджувати, що тільки виконавець безпосередньо вчинив злочин, не можна. Навряд чи можна також вважати, що дії кожного співучасника є частиною, внеском для досягнення загального злочинного наслідку. Це спрощений підхід, який не враховує, що об’єднання співучасників — не проста сума зусиль окремих осіб, а система з інтегративними властивостями, яких немає у жодного з співучасників. Саме тому співучасники несуть відповідальність за єдиний і неподільний злочин, що цілком ставиться у вину кожному співучаснику.

У законі про кримінальній відповідальності «суб’єкта злочину» присвячений розділ IV Загальної частини КК, який називається: «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)». Згідно з ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Як суб’єкта злочину слід розглядати індивіда, наділеного необхідними якостями і потенційно здатного вчинити злочин. У науці кримінального права зустрічаються позиції, відповідно до яких під суб’єктом злочину пропонується розуміти особу, яка вже вчинила злочин. Так, В. С. Орлов вважає, що суб’єктом злочину є особа, яка вчинила злочин в осудному стані і при досягненні віку, з якого за законом настає кримінальна відповідальність[242]. Із таким визначенням не можна погодитися, тому що суб’єктом злочину слід вважати не того індивіда, який вже вчинив злочин, а здатного вчинити певне діяння і понести за нього кримінальну відповідальність. Особа, яка вчинила злочин, називається винною, а після засудження злочинцем. Так, суб’єктом побоїв і мордування, (ст. 126 КК) є будь-яка