Читати книгу - "Король стрільців"

сім ступ від гамору і дзенькоту череп’я, — але зі свого кута він не смів би ворухнутися, хоч би його пекли шиною!.. Тільки вряди-годи кидав скоса великими, блакитними очима ні то розпучливо, ні то закохано на красну Ганнусю, коли вона задзвонила намистом і блиснула, як веселка, біля нього. Ганнуся встигала обмінятися з ним палким-палким поглядом, бо запопадлива Пилипиха так муштрувала дочкою то в коморі, то в пекарні, що бідне дівча не мало коли й відсапнути.

Аж підвечір, як уже трохи переглотилося, як перейшли дівчата з тацями, що збирали на церкву, як одні гості вже не були в силі далі обідати, а другі пішли ще їсти на інші хати, — тоді Ганнуся десь у кутку мерщій причесалася до розколеного дзеркальця, виложила на чоло «шіму», взула празничні жовті мешти на корках і, несміливо закрадаючись до свого зальотника, шепнула йому на вухо:

— Чуєте… А може, підемо на музику?

Від такої несподіванки велетень мало не вдавився куснем книша, закашлявся, запчихався, почав шукати попід лаву за кашкетиною, а врешті видушив із себе:

— То ходім…

— Чекайте трошки, я ще піду і замельдуюся в мамуні.

Мамуня були в коморі й завивали в старі газети книші, що їх кожен гість мав дістати під пахву, як піде додому. Татуньо також тут були, склонилися в журбі на чвертку і напівсонно щось слинили, а пиво з піпи, замість до збанка, текло їм за холяву… Пилипиха торохкотіла, гей скоростріл, й обмовляла любих гостоньків, не залишаючи на них сухої нитки. І навіщо та кривописка стільки бахорів привезла? А та суха дримба напевно схоче лишитися на попразен, я вже її знаю!.. Боженьку милосердний, але ж той Максим пхає в себе і пхає! Десь дна хлоп не має чи що?.. А Матроні не даю книша, бо я для неї не маю… Я печу хліб, як пан-Біг приказав, а не якісь пєрніки і торти!..

— Мамуню, я піду трошки на музику подивитися, — просилася Ганнуся.

— А йди, йди, або я тебе тримаю? Та й витягни з хати того без’язикого! Страх, людоньки, що то за німак!.. Сяде, надується, гей борсук!..

— Ей, десь ти така! — боронив Пилип свого майбутнього зятя. — Видно, що хлопець статкує… Все ж то господарська дитина!

Господарська дитина стояла вже в сінях, м’яла кашкетину у ведмежих лапищах і ждала на Ганнусю, мов на дощ. П’янке й туге повітря маєвого вечора, що в багряній заграві заходу мінилося золотим відтінком, як дорогоцінне питво, вдарило в нього дурманом, аж хлопиця захитався на порозі та нехітьма обняв рукою в’юнкий Ганнусин стан. Зашарілися від того обоє, Ганнуся не дуже-то мудро засміялася, закриваючи низку дрібних зубків вишиваною хусточкою, а широкогрудий Петро протяжно зітхнув і ніяково задивився в облаки.

Маєвий день гас запашним смолоскипом, приносив із себе жертву цілоспалення у своїй величній красі. Невговкані ескадри хрущів, розгнуздані у весняній гульні, гуділи серед ласкавої тиші, мов невидимі мотори, й збивали крильцятами білі пелюстки квіту з відцвітаючих садів. На подвір’ї, під останнім рубцем сонця, порпалися в піску дрібні й пухкі, мов базі на вербині, ціпенята. Зеленолисті горіхи, що курилися, мов кадильниці, пахощами весни, розстелювали по сутиках кирею вечірніх тіней. Троянди під вікнами сріблилися першими сльозинами тихих рос. Померкло небо ген у своїй глибині, тільки на сузір’ях, де зустрічалося воно з фіолетом лісу, — відгороджував земні низини від небесних вершин темно-рожевий омофор.

Двоє молодят ішло поруч себе тихою ходою тісним переулком, що наче темрявний зелений тунель губився і потопав у траві, хабазях і глухій кропиві. Обабіч вулиці бігли оплітки, плетені з лозини, перетикані щокілька сажнів, замість стовпців, головатими, підчімханими вербами.

Ганнуся теребила в пальцях вишивану хусточку і ставила хиткі та непевні кроки у своїх мештиках на корках поміж вибоїни по худоб’ячих ратицях. Вона була лише у вузенькій оксамитній, понашиваній блискучими цяцьками горсетці, тому легко тремтіла від вечірнього холоду і раз у раз незамітно тулилася до боку Петра. При тому щебетала безугавку, як ластів’я; яка вона славна хористка — співає сопраном на хорах, а яка аматорка, нема понад неї!.. Сьогодні ні, сьогодні не виступає в «Невольнику», бо хотіли їй дати ролю в гурті, але вона красно подякувала… Спасибі за ласку, най собі беруть до гурту тих роззяв, що перший раз вилізли на сцену, а вона — стара аматорка!.. Йой, але якого вони мають файного диригента… Єгомосців синок, студент, умгу, називається Ромцьо. Хлопець, як ляльочка, чешеться так-то — на бік, а який веселий, жартівливий!.. Е, а в нас буде це і тамте, а наші поїдуть там і там, а наша читальня — те, а наш кружок — тамте… І раз у раз зводила русяву голівку високо догори — бо де ж такий височенний вигнався, — та з-під довгих смолистих вій посипала Петрові іскристі допитливі бісики, від яких велетень зараз відвертав очі на облаки.

Був майже у розпуці, бо не знав, як і що промовити до цієї щебетушки. Він ніде не був записаний, ніде не співав і не виступав, і нікуди не виїздив, хіба за обірником у поле або по дрова до лісу, ну та й до млина з мливом або у п’ятницю на торг. Але вона сама добре знає, що у п’ятницю торг, а як вийде мука, заспа і грис для безрог, то треба везти до млина. Це ж ясне… Ну, а якби їй так натякнути про те, що він дуже любить іти з кіньми на ніч, як там дише медяними пахощами конюшина, і липи цвітуть на цвинтарищі, і повновида плесканка місяця вихиляється з-поза чорного бовдура дзвіниці… або як світанком сліпуче сонце чеканить тобі на добридень чоло, а ти держиш чепиги в жилавих долонях і кладеш скибу за скибою — і чуєш цілунки ранніх рос на устах… і п’янку міць, що б’є з тебе і з тих скиб життєдайних… і дивну якусь радість… ет! Говорила-їхала… Також не мав би що розповісти, та такі небилиці… Ах, як то тяжко дійти з бабою до ладу!..