Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Щиро плакав Стась.

Обоз і канцелярія зупинилися перед самим входом до Карпат. У селі Мізенці, а мені наказали негайно гнати з якимось пакетом до полку в гори, аж до Вишківського перевалу, до позицій.

Не маючи найменшого розуміння, як треба поводитися з військовим, "бистрим та легкокрилим" моїм конем (дома в батька я знав, коли напувати, коли годувати, коли коневі треба дати відпочити, але то було давно-давно, ще в дитинстві десь!), я погнав свою руденьку вузькою, крученою дорогою в Карпатські гори, і гнав, немилосердно підбадьорюючи нагаєм, безперестанку всі сорок кілометрів, поки не "добіг" до місця, де розташувався полковий штаб. Це було на узбіччі високої верховини - 892, коло церкви, в священицькому домі. Моя бідна, на всі чотири ноги крива, кобила ледве-ледве видихала таку дорогу. Коли ми з нею прибули до місця, вона просто лягла, і вже не хотіла більше служити, та й край...

Це мені стало в пригоді. Бо коли ще виявилося, що й погодувати сердешну конячину коло штабу нічим, начальник команди зв'язку, маленький, червоноликий поручник Травінський похитав-похитав попажно головою, загнув на мою адресу крутеньке слівце (це після того, як із ним поговорив про мене мій давній "приятель", губатий унтер Кокін) і сказав:

- Не буде з тебе ординарця - віддай коня до кухні, а сам ставай за телефоніста.

- Як за телефоніста, то й за телефоніста, - чому ні? - байдуже подумав я.

Так безславно закінчилася моя кавалерійська кар'єра в славетній царській армії...

А потрапив я до чортових зубів Кокіна, вперше в його повне розпорядження, бо керував телефоністами тільки він. А що це мало значити, я добре вже знав.

- Не буде мені спокою й на мить, - гірко думав я, прощаючись із руденькою, що жалібно-жалібно на мене дивилася, неначе я винен був, що їй, нещасній тварині, доводиться так мучитися нарівні з людьми...

Почалося з тієї самої ночі. Кокін призначив мене, звечора ще, разом із другим - затурканим, безсловесним телефоністом, у найтяжче й найнебезпечніше місце в "секрет" поперед наші окопи, з телефонним апаратом.

Тієї ночі відчув я, що не всіх іще неприємностей війни зазнали ми досі.

На височині 1100 футів (над поверхнею моря), на так званому Вишківському перевалі (славетна гора Маківка, де загинула така сила людей, зокрема - Українських Січових Стрільців, була від нас праворуч, далеченько - за кількадесят кілометрів), розташувався в окопах наш полк.

В глибоким снігом занесених Карпатських горах годі було й думати про нормальні окоп в землі, що бодай трохи захищали б ,від дошкульної зими 1915 року. Тут усі наші роти лежали просто в снігу цілими місяцями, щоправда, в снігу, розчищеному за всіма правилами фортифікації: снігові окопи порито було з заломами, з ходами сполучення, були навіть снігові бліндажі. Ворожа куля в сніговому окопі, щоправда, менше дошку льна, ніж у звичайному - для неї досить піваршинної товщини, щоб вона втратила, зашипівши в снігу зрозгону, всю свою силу.

Отже, не кулі непокоїли, а лютий, невідступний, невимовний холод. Благенькі чобітки, що на них обтікав, крижаніючи, сніг, не захищали ніг од холоду; аж ніяк не гріла тонка шинеля, і ви вже з першої півгодини в сніговому окопі починали трястися, як у пропасниці. А перед вами - довга-довга, нескінченна зимова ніч. А над вами цілу ту ніч виє, верещить, сипле, мете снігова завірюха, а вас посипають кулями шрапнельними згори...

Тільки шапка, знаменита карпатська шапка, що розкладалася начетверо й закривала шию, вуха й горлянку, правила за справжній порятунок і єдину відраду в ті страшні карпатські ночі. Проте, шапка не дуже помагала всьому тілові: щоранку до полкового лазарету тяглися з окопів десятки людей з пообморожуваними за ніч ногами, руками, боками, задами. На їхнє місце щодня прибували нові й нові лави ополченців.

Нам у секреті першої ночі не пощастило. Поперше, нам не дали білих балахонів (пізніше всі розвідки, застави й секрети завжди надягали на себе білі, з б'язі, балахони аж до п'ят, із кобеняками на голови, і це не давало ворогові добачати в снігових заметах людських постатей), а подруге, коли ми вже геть-геть од своїх окопів одплазували в напрямку до ворожих, потихеньку розмотуючи телефонний дріт, хтось із нас, чи обидва разом, десь спотикнулися, поточилися, і з усього розгону покотилися в якийсь невидимий переярок.

Затріскотіло гіляччя смерек, нашими тулубами потривожене, і не встигли ми підвестися, щоб доміркуватися, що саме сталося, як заясніла зовсім близько перед нами ракета з австрійського окопу, за нею - друга, забахкали часто-часто постріли рушниць по всій, до того тихій, лінії, залопотів дрібно кулемет.

Нас урятував переярок, але верталися ми, прориваючися, мов кроти, в снігу до своїх окопів, до самого світанку.

День після того довелося вартувати в окопі, і на вечір ми мали право на зміну для відпочинку.

Так тяглося з тиждень. Кокін зловтішався з моїх невдач, за всякої нагоди призначав у дуже небезпечні місця, добре знаючи, що не піду я протестувати, а свою компанію пильнував він тримати, та й сам терся, більше коло самого штабу, де й тепліше, і затишніше, і зовсім для життя безпечно.

Але на злість йому сталося раз якось так, що в приміщенні вартового телефоніста коло штабу, коли саме він, вартовий телефоніст, десь