Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Один із хлопців, злізши з коня, зник у кущах і почав прислухатися. «Постать його була мізерна, (а) обличчя майже дитяче». Чужа людина ніколи б не здогадалася, що в цьому миршавому юнакові нуртують великі почуття — «запекла ненависть та помста до московських окупантів».

Це був отаман Яків Шепель із села Вонячина Літинського повіту.

Незважаючи на молодий вік, він уже уславився захопленням у ніч проти 14 травня повітового центру Літина і звільненням із в’язниці української інтелігенції, яку мали розстріляти більшовики. А тиждень тому він звільнив Вінницю і Хмільник. Та нова хмара червоного війська знову загнала його до лісу.

Отаман повернувся до козаків і старшин, які купками сиділи й вели тиху розмову.

— Чого ж це його так довго немає? — запитав сам себе Шепель. — Хоч би не вліз де-небудь у руки цих гадів.

— Е-е-е ні, батьку, Степан не такий дурень, щоб втрапити в руки якогось комісара, сам скорійще згребе його до своїх рук, — стиха відповів козак у високій шапці з довжелезним червоним шликом, обмотаним довкола шиї; попри це, кінець його ще й звішувався майже на піваршина.

Уважний спостерігач міг помітити на шликові вишиті чорною ниткою хрестики.

— В тім-то й біда, що він зі своєю гарячкою може залізти туди, де б і не слід було лізти. Каюся, що послав його. Краще був би зробив, якби сам пішов.

— Ти, батьку, завше, коли пішлеш кого-небудь із нас, починаєш бурчати. А хіба ж хоч оден не виконав того, що потрібно? Тілько небожчик Пилип попався, але ж його, сам знаєш, зраджено, — продовжував своє козак.

— Ну, ну, годі вже… Я йому — слово, а він тобі — десять, — кинув примирливо Шепель і приліг, схиливши на пень голову з довгим оселедцем. — А шкода Пилипа — гарний був козарлюга.

Обличчя всіх споважніли. Кожному пригадався цей трагічний випадок… Тиждень тому отаман послав Пилипа в сусіднє село, де отаборився карний відділ червоних. Успішно провівши розвідку, козак рушив уже до лісу. Але якась запродана душа впізнала його і повідомила червоного командира. В полі Пилипа й наздогнали. Довго і немилосердно мордували його — щоб видав місце розташування «банди Шепеля». Та козак мовчки все витерпів і тільки перед смертю сказав, що Шепель є «в кожному селі, в кожному лісі, в кожній балці і що він на кожному кроці битиме всіх ворогів України».

Після цих слів Пилипа порубали на шматки. Як червоні від’їхали, селяни «з великою пошаною поховали шматки тіла славного лицаря».

«Постійний загін (Якова) Шепеля складався з півсотні кінноти, але коли потрібно було підняти на… боротьбу тисячі зо дві — зо три людей, то це робилося в дві-три години, бо кожне село виставляло до двох сотень озброєних людей». Більшість загону становила сільська інтелігенція: вчителі, писарі, семінаристи, діти священиків, дяків та добрих господарів. Всіх об’єднувала люта ненависть до російського окупанта та неймовірна завзятість у бою. «Майже кожний козак із його ватаги носив у свойому серці велику тугу — то по замордованому батькові, то по зґвалтованій сестрі чи жінці, а то і по всій замордованій родині, і кожний старався при нагоді залити цю тугу ворожою кров’ю».

— Гей, панове товариство, чого так зажурилися? — звернувся володар довжелезного шлика, виводячи козаків із смутку. — Адже не за нюх тютюну пропав Пилип. Хвалити Бога, відправив він на той світ аж трийцять комуністів… А от мені до трийцяти аж чотирнайцять не хватає.

Обличчя козаків засяяли усмішками.

— Я все боюся, — продовжував Яків Чекірда (а саме так звали цього подільського козака), — щоб мене не втлумило скоріще, ніж я встигну зарізати двайцять п’ять комунарів. Коли ж мені вдасться, то не шкода буде й вмирать. А коли не встигну, все рівно встану із землі та й долічу до двайцяти п’яти, а може, ще й більще.

Усі засміялися.

— Мені мати дала образок святого Івана-воїна, — продовжував веселий козак. — Казала, що як не згублю його, то куля ворожа мене не візьме. А я не роздивився добре, що то святий Іван, та все при нагоді молюся і прошу святого Миколу, щоб поміг мені знищити як можна більще ворогів. Аж вчора, після того як на мене напосівся отой червоний здоровий харцизник, котрого Михайло попередив своєю шаблюкою по самих в’язах, я — до пазухи, бо думав, що, може, згубив, аж придивляюся, а то не Микола, а святий Іван-воїн.

Козаки знову заходилися сміхом — аж світліше на галявині стало.

— Ану, голота, чого підняли регіт на цілий ліс?! — гамуючи козаків, кинув отаман і, піднімаючись із землі, звернувся до Чекірди: — А ти чого розбубонівся, мов той циган у чужій коморі?

— Та бачиш, батьку, — відповів за товариша козак Михайло, вчитель за фахом, — Яків завше каже, що коли кожний щирий українець знищить не менше як двайцять п’ять ворогів, то в скорому часі в межах України не буде жадного ворога і після цього можна буде наступати на Кацапландію та наводити там такий порядок, який вони в нас заводять.

Усі знову заясніли посмішками.

Михайло та Яків Чекірда походили з одного села — Іванківців Проскурівського повіту. Як ішли в загін Шепеля, то побраталися і присяглися знищити якомога більше ворогів та захищати один одного до останньої краплини крові.

Нараз усі притихли, бо коні, що їли овес із торбинок, понасторожувалися всі в один бік. У корчах щось зашелепотіло, і за хвилю на галявину вийшов парубок у старій свитині та білих полотняних штанях. Його відразу оточили і закидали питаннями — що і як? Але на знак отамана всі замовкли.

Далі вже він розмову «батько».

— Ну, кажи, як справа?

— Сто чоловік кінноти, дві гармати, два кулемети. Через півгодини будуть вирушати. Їхатимуть по оцій дорозі, під лісом.

— У шість годин, кажеш? — отаман подивився на годинник.

Була половина на шосту.

— Якщо вирушать