Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Парубок зник у корчах, а козаки стали передивлятися свою зброю — хоч вона й так була доглянута і лищала від козацької уваги.

— Перегляньте добре кулемети, щоб не було так, як вчора, — кинув отаман і, сівши на пеньок, задумався.

Кулеметники зняли з коней скоростріли. Яків Чекірда витягнув із піхов шаблюку, сів на землю і, підігнувши під себе ноги, став точити її бруском, який носив у кишені своїх широченних шараварів.

— Гляди, козаче, обережніше, а то вуса обріжеш, — посміхаючись, звернувся до безвусого Якова Чекірди один із товаришів.

— Не доводи до гріха, — відповів той, — бо, їй-богу, дожартуєшся, що попробую свою шаблюку на твоїй макітрі — чи гостра, чи ні?

— Ну-ну, який сердитий, торік у бурсі сидів над писаніями святих отців, мабуть, і матерії вже придбав на рясу, а тепер не підступись — такий козарлюга зробився.

Усі аж присіли зі сміху.

Збоку могло видатися, що цей гурт зібрався на веселу забаву, а не на кривавий бій.

— Ану по конях! — неголосно, але владно мовив отаман.

Умить козаки і старшини опинилися в сідлах.

Десять повстанців із кулеметами поїхали на край лісу, щоб першими зустріти пришельців із півночі, а отаман із рештою відділу мав атакувати ворога ззаду.

Як тільки відділ кулеметників зник між деревами, прибіг Степан і схвильовано повідомив, що кіннота вже вирушила, а гармат ще не видно.

— Краще, коли б вони їхали всі разом. Та нічого, — мовив отаман і додав: — Вважайте, щоб коняка не заіржала.

— Батьку! — звернувся Степан. — Забувся сказати, що в селі кружляють чутки, що армія Петлюри наступає з Волині й ніби навіть Проскурів забрала.

— Е-е, голубе, так ти швидше проберись під Проскурів, вивідай все, що там робиться, і з вістками швидше вертайся. Знайдеш когось із наших у вчителя… З Богом!

Степан зник за кущами. Підійшовши під село, він побачив, що по дорозі котились гармати. Довелося сховатися в корчах. Раптом по той бік лісу зацокотіли кулемети.

— Почалося, — подумав хлопець, — дай-но, Господи, щастя та доброї вдачі…

Тим часом залунало гучне козацьке «Слава!». Це Шепель зі своїми орлами налетів на «сєвєрних братьєв», які тікали від свинцевого дощу повстанських кулеметів.

Несподіваний вогонь спереду і кінна атака ззаду паралізували волю червоних. Вони безпорадно збилися в купу… Яків Чекірда встиг зарубати чотирьох… Та тут над головами пролетів гарматний снаряд.

— Гей, хлопці, до лісу! — гукнув Шепель.

Козацтво відходило в повному порядку. А півтора десятка червоних мчало в бік, звідки стріляли гармати. Лиш один Чекірда не послухав отамана. Захопившись боєм, він наздоганяв червоноармійця, кінь якого почав приставати. Коли шаблюка врізалась у голову, поруч вибухнуло. Снаряд потрапив у дерево і його уламками накрив обох: і месника, й зарубаного ним ворога.

Михайло, який весь час стежив за побратимом, в одну мить вже був біля нього. Витягнувши товариша з-під розірваного коня, він перекинув його через сідло і вітром майнув до лісу. В цю мить із двох сторін вибухом вирвало ріллю. Товариші зникли в клубах пороху і диму.

Козаки, що чекали на узліссі, схвильовано та безнадійно зітхнули. Але за мить Михайло з товаришем виринув із хмари пилу.

— Не зачепило? — запитав хтось.

— Ні!

Після десяти хвилин скаженої їзди отаман дав команду їхати повільніше.

— Ну що, зовсім мертвий? — запитав Шепель, кивнувши на Чекірду.

Лице козака було розшматоване та залите кров’ю.

Михайло приклав вухо до скривавлених вуст товариша.

— Не дише… Мабуть, капут, — сумно промовив він.

Потім приклав вухо до грудної клітини. І радісно скрикнув:

— Теліпається ще!

За кілька хвилин доїхали до рівчака. Зупинилися. Зняли пораненого з коня, поклали на траві та почали обмивати обличчя.

З розбитого носа потекла кров, а набрякле лице все дужче розпухало.

Холодна вода, однак, привела Якова до тями. Він розкрив очі й дико зиркнув. Пізнавши своїх, хотів щось сказати, та тільки тяжко застогнав і знову знепритомнів.

Отаман обережно перевернув козака, закотив сорочку та зазирнув у шаравари, шукаючи інших ран. Тіло було ціле. Лише на лівому боці набирали зловісного кольору два чималих крововиливи.

Шепель наказав зв’язати між кіньми ноші. Так і довезли його до хатини, що стояла край лісу. Поклали в шопі на сіні.

Господиня від жаху сплеснула руками.

— А лишенько моє, як же його страшно поранило!

Обличчя Якова справді запухло так, що моторошно було дивитися… Господиня, ще не стара жінка, приготувала гарне місце, застелила рядна, поклала подушки.

— Нічого, тітко, не бійтеся, не так тяжко, як вам здається… — сказав отаман. — Увечері буде у вас лікар, огляне та скаже, що потрібно робити. А поки треба зупинити кров, а то й так вже виточилось із нього досить…

За півтора місяця Яків Чекірда та його побратим Михайло у складі Армії УНР ще з більшим завзяттям били більшовиків… А ще за півтора місяця вони під натиском денікінців уже відступали на панцерному потязі «Помста» з-під Києва…

Київ залишили тиждень тому, 31 серпня, а вчора мусили покинути й Фастів.

— Доки будемо відступати? — сердито буркнув Яків. — Чому не дають справжнього бою ворогові? Чому граються з ним?

— Не журись, брате, ще не одного хрестика нашиєш на свойому шликові, — відповів Михайло.

— В тім-то й забирає мене досада, що жадного денікінця ще не відмітив.

— Ще встигнеш… Та журиться, по правді, є чого. Он на твойому шликові