Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

У серпні генерала Корнілова призначили верховним головнокомандувачем, і на цьому посту він робив усе можливе для оздоровлення армії. Однак його програму Тимчасовий уряд не схвалив, і процес розпаду тривав.

На Сучавському фронті натиск зростав, у міру того як ворог пробивався до Бессарабії, але його успіхи на моїй ділянці мали локальний характер. У кінці липня — на початку серпня 1917 року настав спокійніший період, що дало новий імпульс політикуванню.

Невдалий липневий наступ, а також зумовлений ним контрнаступ, звичайно, ще більше послабили позиції командування. Почастішали випадки, коли солдати заарештовували офіцерів і тягли їх на якийсь революційний суд. Суди очолювали комісари з широкими повноваженнями, і в таких випадках майже не було шансів поговорити з ними.

Кілька вояків заарештували й одного з моїх офіцерів, відважного командира ескадрону, який виступив із монархічною промовою в офіцерському клубі. Його повезли до Кишинева. Я намагався домогтися його звільнення і покарання винних, звертаючись до одної інстанції за одною, чітко дотримувався всіх тодішніх приписів і, власне, як мені здавалося, поступово наближався до мети. Коли документи дійшли до комісара армії, він сам прийшов до мене і повідомив про намір відвідати зазначений полк, тимчасово дислокований позаду фронту. Комісар поздоровив мене з тим, що мені вдалося просунути справу так далеко, і сказав, що поділяє мою думку щодо цього випадку. Він пообіцяв подбати про те, щоб вояків виключили з полку і не дозволили більше до нього повертатися.

Назавтра я завіз комісара в полк, вишикуваний з нагоди візиту. Привітавши вояків короткою промовою, він наказав вийти з лав тим, хто несправедливо заарештовував офіцера, і якийсь унтер-офіцер повіз винуватців до штабу армії. На зборах комітету дивізії комісар армії виголосив промову, де зазначив, що саме невідповідного до статуту вчинили заарештовані, але закінчив він словами, що вояки, відбувши покарання, матимуть право повернутися до свого полку.

Цей випадок був останньою краплею, яка переповнила мою міру терпіння. Мені стало зрозуміло, що командирові частини, який не може навіть захистити своїх офіцерів від насильства з боку рядовиків, більше нема чого робити в російській армії. Перебіг подій упродовж літа підтвердив цю думку.

На початку вересня німці просунулися вперед у країнах Балтії, і це призвело до падіння Риги. З огляду на це головнокомандувач повторив свою вимогу про вжиття дієвих заходів для повернення військового порядку. Новопризначений прем’єр-міністр Керенський відкинув вимогу Корнілова. Тоді той вирішив спробувати силою зброї врятувати державу від загибелі, і послав дві кавалерійські дивізії до Петербурга, наказавши їм заарештувати Керенського. Однією з дивізій командував генерал Кримов, який свого часу став винуватцем ворожого прориву біля гори Магура. Це його тепер було вшановано довірою головнокомандувача, коли той кидав на стіл останню карту. Керенський викликав його до Зимового палацу, і Кримов подався туди сам. Після палкої розмови, зміст якої, мабуть, невідомий стороннім, генерал вийшов з палацу, доїхав до свого помешкання і застрілився. Назавтра було заарештовано головнокомандувача у його Ставці в Могилеві, після чого відбулося проголошення республіки.

Повідомлення про провал спроби генерала Корнілова породило в мені відчуття, що вже годі сподіватися на повернення порядку. Вагання і гнітючий настрій запанували в широких колах, які вірили, що Корнілов іще може врятувати Росію. Коли Керенський сам став головнокомандувачем, це аж ніяк не сприяло зміцненню авторитету державної влади. Ще в травні, коли більшовики вперше повстали проти уряду, з’ясувалося, що саме мають на меті радикали, і ще очевиднішими стали їхні цілі, коли вони, скориставшись нищівною поразкою на Галичині й Буковині, 17 липня підняли бунтарський прапор у столиці. Ця спроба державного перевороту зазнала невдачі після триденних боїв. Незважаючи на всі сигнали, Керенський і далі собі виступав із промовами.

Погіршення загальної ситуації ще більше зміцнило мою думку, що мені вже немає місця в російській армії. Але де знайти слушний привід, щоб розпрощатися з нею? Допоміг випадок.

Якось раз я їхав баским конем, який, скачучи перетятою місцевістю, перечепився і впав. Від падіння я вивихнув ногу, але спромігся знову вилізти на коня, пустив його ходою й повернувся до штабу. Лікар корпусу констатував, що вивих досить серйозний. У найгіршому разі я лежатиму в ліжку кілька місяців. Гнітюча перспектива, та що тут удієш!

Уночі мене пройняла думка, що цей лихий випадок, можливо, якраз і дає бажаний шанс. Я міг би зробити так, щоб мене вирядили до Одеси, і спробувати там знайти спосіб потрапити до Петербурга, а звідти до Фінляндії. Скерування було виписано. Назавтра вранці я з деяким сумом попрощався з найближчими своїми людьми і подякував їм за зроблені мені послуги. Командувачу армії я послав телеграму, де повідомив, що поїхав до Одеси. Такі дії, щоправда, суперечили статуту, але я знав, що командувач запобігає перед більшовикам, тож я волів узяти долю в свої руки. Я сів у свій автомобіль і вирушив до Одеси.

Було дуже прикро мати хвору ногу в такий непевний час, коли ніхто не знав, що принесе з собою завтрашній день. Новини ставали дедалі коротшими та суперечливішими і не давали ясної картини того, що діється в різних частинах чималої російської держави. Про фінляндські справи я нічого не знав, бо довго не отримував вісток з батьківщини.

Серед мешканців Hôtel London, де я зупинився, була леді Мюріель Педжет, яка представляла англійський Червоний Хрест. Вона працювала на Румунському фронті і, чекаючи на нові доручення, перебувала в Одесі разом із санітарною автоколоною, якою керувала. Якось увечері леді Мюріель улаштувала чаювання для численних друзів, яких здобула ласкавістю і послужливістю. Господиня зробила гостям сюрприз і познайомила їх із ясновидицею, зазначивши, що та має дар передбачати майбутнє.

Я вперше брав участь у чомусь такому. За наполегливим спонуканням леді Мюріель я знехотя зайшов до вузької порожньої кімнати з блискучою підлогою, де в глибині сиділа віщунка спиною до вікна. На невеликій віддалі од вікна стояли столик і два стільці, один для «піддослідного», а другий для чоловіка, якому треба було дати написані на папірці п’ять запитань. Перше моє запитання стосувалося обох дочок — Анастасія перебувала в Лондоні, а Софія — в Парижі. Вони вже давно не давали про себе знати. У другому я спитав про брата й трьох сестер. Третє запитання стосувалося мене самого. У решті двох я запитував щось