Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Той, хто тримав булаву на козацькій стороні, дурнем не був. Замість того, щоб привітати польську кавалерію в лаві, в якій вершники стерли б запоріжців настільки швидко, як міхура валить та нівечить молодий ліс, він наказав стиснути ряди міцно, ніби німецька рейтарія, та заслонитися вогнем зброї. Семени дали вогню з бандолетів[114] та рушниць майже в обличчя розігнаних гусарів. Коні перелякано заіржали, коли кулі свиснули їм біля вух, пробили груди, шиї, голови…

І от жеребці вже витягують голови в шаленім чвалі, гусари похиляються в сідлах, деякі мружать очі на вид козацької навали…

А потім вже чутно квичання затоптаних коней, ніби гуркіт тисяч молотів, що кують залізо, хруст тріскаючих копій, ричання перемоги та страху…

Зіштовхнулися!

В одну мить, коротку, ніби блискавка, гусарія знесла кінних запоріжців, втоптала їх в землю копитами, захопила перед собою ніби панцирна лавина. Козацькі сотні кинулися до заду, не маючи шансів у зіткненні. Рубані шаблями, повалені грудями коней, затоптані, запоріжці здали поле, розсипалися на групи та розрізнені ватаги втікаючих. Біля вух гусарів та панцерних свиснули стріли.

Собеський похилився в сідлі, всім тілом поглинаючи шалений біг коня. Земля втікала з-під копит Золотогривого у безумному темпі. Поряд себе він чув хропіння гусарських коней товаришів та почтових з його хоругви, шум крил, лопотіння прапорців, дзвін зброї. Запоріжці втікали з криками, розпачливо підганяючи верхівців острогами, обкладаючи їх нагаями по крупах. І все даремно! Від крилатої смерті збігти вони не могли. Швидко, невблаганно гусари наздоганяли їх, сікли по головах та плечах, встромляли в спини вістря своїх шабель, мордували так швидко і вправно, як, можна було б сказати, несподіваний подмух вітру гасить свічку, що горить.

А потім вся ця гігантська лава вершників накрила передню стіну запорізького табору.

Коні з шумом кинулися на боки, коли перед ними виріс ряд возів, коли вони ледь не настромилися на голоблі та списи, що стирчали в їх сторону. Але ж табір ще не був складений до кінця. Поміж возами, поставленими в дві лінії, зяяли широкі розриви та вулиці, через які без труда можна було попасти всередину укріпленого табору.

Семени-втікачі кинулися власне в ці розриви. Вони вскочили всередину гігантського чотирикутника возів, схоронилися між ними, шукаючи рятунку та оборони. Дехто з них сплигнув з коней, криючись під осями в вуличках табору.

Собеський скрикнув від переляку, натягнув повіддя Золотогривого, відхилився в сідлі, намагаючись стримати верхівця.

— Назад! До відступу! Трубити відступ! — крикнув він трубачам.

Але пізно!

Ніби крилатий вихор, ніби морська хвиля, що несе на власному чолі розбитих та закривавлених запоріжців, так гусари та панцерні впали до середини табору, розсікаючи шаблями втікачів. Першою вломилася між вози власна хоругва Собеського, за нею — козацька Чаплинського, гусари Одживольського, потім дужа рота Калинського в сто п’ятдесят коней… Цілий полк вскочив всередину не замкненого чотирикутника возів. Юрба людей та коней перехопила почет полковника, перенесла біла перевернутих возів, понесла до тильної, замкненої стіни табору.

Перед очима Собеського на мить промайнув запорізький прапор з архангелом Михайлом та згромаджена біля нього юрба піших молодців. На прекрасному іспанському жеребці сидів високий козак з викривленим болем обличчям.

То був Богун!

Марек Собеський скам’янів, побачивши його в битві. Він ніколи не сподівався, що колись дійде до зустрічі на полі бою перед підписанням угоди; він і не подумав, що вони можуть стати обличчям в обличчя на чолі власних хоругв…

Богун легко склонився і зняв ковпак. Притиснув його до грудей і мовчки стояв напроти навали гусарів, що неслася на нього. А потім спустив очі на гармати, що стояли перед ним та пушкарів з запаленими ґнотами.

Піп зробив знак хреста над чвертькартауною[115] і поклонився, кінчаючи молитву:

— …Молитва за мя ко Господу, да утвердить мя в страсі Своєму, і достойно покажет мя раба Своєя благосні. Амінь.

— Починайте, брати! — скрикнув Богун.

Гармати рикнули низьким басом, рвонули до заду віддачею. Свистячі ядра та гранати впали в ряди польських вершників, розриваючи людей і коней, викидаючи верхівців в повітря, вибиваючи в землі великі вирви. В одну мить вершники були зупинені. Хмура пилу сповила ряди жовнірів Собеського, прозвучали крики, стогін, пронизливий вереск та іржання коней. А потім кальницький полковник махнув булавою та видав наказ, від якого задрижали польські поручники та ротмістри:

— Замикай табір!

З тріумфуючим ричанням, з криками «алла!», з ровів, с-під возів за спинами польських вершників випали укриті перед очима ляхів курені запорізьких чумаків, озброєних самопалами, косами, цепами та кістенями. Молодці кинулися до тильної стіни табору, добігли до возів, а потім почали підпихати їх, замикаючи проїзд. Забряжчали ланцюги, які пропускали через кола, скрипнули голоблі, які повертали в сторону ворога. Величезна стіна возів почала відділяти в середині табору збитих в юрбу гусарів та панцерних.

— Це кінець! — скрикнув Одживольський Собеському. — Зараз вони запечатають табір і виб’ють нас до останнього! Завертаємо!

— Проб’ємося! — крикнув у відповідь Собеський, перекрикуючи свист куль, крики людей та іржання коней. — Завертай!

Він махнув буздиганом, а трубачі заграли сигнал до відступу. Гусарські хоругви почали завертати до західної стіни табору.

— Бий, хто в Бога вірує! — крикнув Собеський. — Вперед, панове-браття!

Гусари і панцерні як один кинулися до рядів запорізьких возів, біля яких клубилася юрба молодців. Вони доскакали туди, а розшалілі коні вдарилися в них грудями. Задзвеніла криця, кров полилася сильніше, коли наскочили на них запоріжці з косами та списами, ну а вершники стикнулися з молодцями, які слідкували за тим, щоб ряд возів не було розірвано.

А потім з-за возів роздалися постріли. Запоріжці відповіли вбивчим вогнем з рушниць та підмушкетів. Кулі свистали ляхам коло вух, забивали коней, виривали з сідел вершників, які розпачливо бажали пробити собі дорогу до волі.

— Вперед, кров собача! — крикнув Собеський. — Бий, мордуй! Рубай вози!

Богун на своєму красивому коні кидався туди-сюди між возами. Він не знав, що робити. Засідка, яку він заставив, вдалася аж дуже добре. Майже цілий полк польської кавалерії був зараз замкнений в страшній пастці з возів. Зараз він мав