Читати книгу - "Кінець роману"

— «Честолюбний господар».

— Саме так. Твір мені сподобався. Тоді я вважав, що в ньому все гаразд, а тепер бачу, що ти геть не те зобразив, Бендріксе. Ти описав, як чоловік, відчувши страхітливу порожнечу в домівці, ходить по кімнатах і переставляє крісла. Господар хоче, щоб була видимість руху, щоб здавалося, ніби вдома є ще хтось. Часом він сам собі наливає спиртне у дві склянки…

— А я вже й забув. Надто воно літературне.

— Ти не влучив, Бендріксе. Усе лихо в тому, що дім не видається порожнім. Колись я, повернувшись з роботи, часто не заставав Сари вдома. Кудись вона виходила. Може, і до тебе. Я гукав — вона не відповідала. Ось тоді дім був порожній. Я побоювався, що й меблі зникли. Розумієш, Бендріксе, я ж її таки любив — по-своєму. В останні місяці я щоразу, коли приходив додому й не заставав Сари, страшенно боявся знайти листа від неї: «Дорогий Генрі…» Знаєш, як ото пишуть жінки в романах.

— Так.

— А тепер дім не видається таким порожнім, як було колись. Не знаю, як це висловити. Так, її немає вдома, але ж водночас її завжди немає поза домом. Вона ніколи ніде не буває. Ні з ким не обідає, не дивиться кіно з тобою. Їй нíде бути, хіба що вдома.

— Де ж її домівка?

— Вибачай, Бендріксе. Я знервувався, втомився… погано сплю. Ти знаєш, розмову з нею може хоч якось замінити розмова про неї. Крім тебе, нема нікого, з ким можна було б ось так поговорити.

— У неї було багато приятелів. Сер Вільям Маллок, Данстан…

— Не можу я з ними говорити про Сару. Так само як і з цим Паркісом.

— З Паркісом! — вигукнув я. — Він що — навіки до нас причепився?

— Він сказав, що був у нас на вечірці з коктейлями. Сара підбирала дивних людей. Паркіс також сказав, що знайомий з тобою.

— Що він може від тебе хотіти?

— Він стверджує, що Сара добре поставилася до його малого сина. Бозна-коли це було. Син хворіє. Мені здалося, що Паркіс хотів щось узяти на пам’ять про неї, ото я й дав йому кілька Сариних дитячих книжок. Чимало їх залишилося в її кімнаті, і всі пописані олівцями. Непоганий спосіб позбутися цих книжок. Не годиться їх от так віддати букіністові, правда? Я ж нічого поганого не зробив, хіба ні?

— Еге ж, нічого поганого. Це той детектив, якого я найняв у Савіджа стежити за Сарою.

— Боже мій, якби я знав… Але в мене таке враження, що вона йому припала до душі.

— Паркіс людяний. Його легко розчулити.

Я обвів оком свою кімнату. Там, звідки прийшов Генрі, не більше Сари, ніж тут, навіть менше. Там вона розчиняється.

— Гаразд, я переїду до тебе, Генрі, — сказав я. — Тільки дозволь взяти на себе якусь частину квартирної плати.

— Я такий радий, Бендріксе! Але з мене не беруть квартирної плати. Ти можеш оплачувати частину муніципального податку.

— Коли надумаєш одружитися, скажеш про це за три місяці перед весіллям. Щоб я встиг знайти собі іншу нору.

Генрі сприйняв мене всерйоз.

— Ніколи цього не захочу. Не годжуся для подружнього життя. Я наробив Сарі великої шкоди, коли оженився з нею. Тепер я це знаю.

Розділ 6

Отож я переїхав на північний бік Коммону. Генрі захотів, щоб це сталося якнайскоріш, і через те я змарнував тижневу квартирну плату, а ще заплатив п’ять фунтів за перевезення вантажівкою книжок та одежі через парк. Я дістав кімнату для гостей і кабінет, що його Генрі облаштував у комірчині. Ванна була на поверх вище. Сам господар перебрався до гардеробної кімнатки, а спальню з подружнім холодним ліжком призначив для гостей, яких ніколи не бувало. За кілька днів мені стало зрозуміло, що мав на увазі Генрі, сказавши про не порожній дім. Я працював у Британському музеї, аж поки зачинять читальню, тоді вдома чекав Генрі, і ми зазвичай ішли до «Герба Понтефракта» перехилити скляночку-другу. Якось він поїхав на кількаденну конференцію в Борнмуті, а я привів вуличну дівку. Даремно це зробив. Я одразу ж відчув, що нічого не вдасться, а щоб не вразити її, збрехав, що заприсягся одній жінці ніколи не спати з іншою. Таке пояснення вона потрактувала з добротою та розумінням, повії дуже шанують сентименти. Цього разу я мав на меті не помсту. Почував тільки смуток, що довелося назавжди облишити таке приємне діло. Згодом мені приснилося, що ми з Сарою лежимо в моєму колишньому помешканні й у мене знову нічого не вийшло. Але я не сумував. Ми й без того були щасливі.

Два-три дні по тому я відчинив сервант у своїй спальні й знайшов купу старих дитячих книжок. Мабуть, саме тут рився Генрі, добираючи подарунок для Паркісового сина. Тут було кілька збірок казок Ендрю Ленґа, оправлених у барвисті палітурки, чимало творів Беатрікс Поттер — «Діти з Нового Лісу», «Опудальце на Північному полюсі» — та книжки для підлітків — «Остання експедиція» капітана Скотта й «Вірші» Томаса Гуда. Ось цю обгорнуто по-шкільному в шкіряні обкладинки й приліплено наклейку з написом: «Сарі Бертрам за успіхи в алгебрі». В алгебрі! Як змінюється людина…

Того вечора я не міг працювати. Лежав на підлозі, обклавшись книжками, і намагався відкрити хоч кілька подробиць на білих плямах Сариного життя. Бувають миті, коли закоханий прагне стати також батьком і братом. Він ревнує до тих років, коли його не було в житті коханої. «Опудальце на Північному полюсі», напевно, стало її першою книжкою. Сара безглуздо й нищівно покреслила всі сторінки кольоровими паличками крейди. В одній із томиків Беатрікс Поттер вона написала олівцем «САРА», причому повернула дужку в літері «Р» ліворуч. У «Дітях з Нового Лісу» вона дуже акуратно й дрібненько вивела: «Це книжка Сари Бертрам. Почитати хочеш — дам. А захочеш її вкрасти — не позбудешся напасті». Були й звичайні позначки, які дитина зазвичай ставить у своїх книжках, — анонімні, як сліди пташиних лапок на снігу. Коли я закрив «Дітей з Нового Лісу», ці позначки зразу ж замів наплив часу.

Сумніваюся, чи взагалі читала Сара вірші Гуда. Сторінки були такі самі чисті, як тоді, коли їй хтось вручив цього томика, — чи то вчителька, чи то якийсь шановний гість школи. Я вже клав книжку в сервант, як із неї вилетів і впав на підлогу друкований аркушик — напевно, програма церемонії