Читати книгу - "Кінець роману"

Я лежав горілиць і споглядав тіні паркових дерев, розколихані на стелі. «Лише збіг обставин, — думав я, — жахливий збіг обставин мало не повернув її наприкінці життя до Тебе. Не вдасться затаврувати дворічну дитину навіки-віків дрібкою води та молитвою. Якби я повірив у це, то повірив би також у Тіло і Кров. Усі ці роки не Ти володів нею, а я. Кінець кінцем Ти переміг, можеш мені про це не нагадувати, зате вона в компанії з Тобою не зраджувала мене, коли лежала тут зі мною ось на цій постелі, з цією подушкою під задком. Коли вона спала, не Ти був з нею, а я. Це ж не Ти, а таки я входив у неї».

Згасли всі ліхтарі, над ліжком нависла пітьма. Мені снилося, що я ходжу з рушницею по ярмарку й стріляю в пляшки, нібито й скляні, але кулі відбиваються від них, наче від броні. Отож я палив та й палив, але так і не спромігся розбити хоча б одну пляшку, а о п’ятій ранку прокинувся з тою самою думкою в голові: «Усі ці роки ти належала мені, а не Йому».

Розділ 5

Припущення про те, що Генрі запропонує мені переселитися до нього, спершу було суто виявом мого чорного гумору. Я таки не сподівався цієї пропозиції, і вона застала мене зненацька. Великою несподіванкою стало й те, що через тиждень після похорону Генрі завітав до мене, адже раніше таке ні разу не траплялося. Сумніваюся, що він взагалі заходив далі на південь, ніж тоді, коли я зустрів його в Коммоні під дощем. А нині, почувши дверний дзвінок, я спершу виглянув у вікно. Не хотів гостей і подумав був, що це прийшов Вотербері з Сільвією, та ліхтар біля платана на вулиці вихопив із темряви чорний капелюх Генрі. Тільки тоді я зійшов униз і відчинив двері.

— А я саме проходив мимо, — збрехав Генрі.

— Ласкаво прошу.

Поки я виймав спиртне з буфета, гість ніяково переминався з ноги на ногу.

— Здається, ти зацікавився генералом Ґордоном, — озвався він.

— Мені замовили написати його біографію.

— Візьмешся за це?

— Мабуть, візьмуся. Останніми днями не йде мені робота.

— Мені теж, — сказав Генрі.

— Чи засідає ще Королівська комісія?

— Так.

— То маєш про що думати.

— А чи маю? Може, і так. Принаймні до обідньої перерви.

— Хай там як, а це важливе діло. Ось тобі херес.

— Воно нікому на світі не потрібне.

Яку ж далеку дорогу пройшов Генрі від часу, коли мене розлютила його самовдоволена фізіономія на фото в «Татлері»! На моєму столі лежав лицем донизу портрет Сари — збільшений з любительського знімка. Перевернувши його, Генрі сказав:

— Пам’ятаю, як я її клацнув.

А Сара сказала, що це робота подруги. Гадаю, пішла на такий обман, щоб не вразити моїх почуттів. На світлині вона молодша й щасливіша, але не гарніша, ніж у ті роки, коли ми зналися. Я б дуже хотів, щоб і в наші часи вона виглядала ось так — завдяки мені, але така вже доля коханця — дивитись, як на обличчі коханої застигає, немов гіпсова маска, вираз смутку.

— Я клеїв дурня, щоб розсмішити її, — додав Генрі. — Чи цікавий чоловік цей Ґордон?

— Певною мірою.

— Останніми днями мій дім видається дуже дивним, — сказав Генрі. — Намагаюсь якнайменше висиджувати в ньому. Чи не знайшов би ти вільну годину, щоб пообідати зі мною в клубі?

— Маю купу роботи. Мушу з нею впоратися.

— Тут малувато місця на книжки, — зауважив він, обвівши оком кімнату.

— Авжеж, — згодився я. — Я й під ліжком їх тримаю.

Взявши журнал, що його надіслав Вотербері, аби показати перед нашою зустріччю зразок своєї творчості, Генрі проказав:

— У мене знайшлося б місце. Ти міг би поселитися в моєму житлі, як в окремій квартирі.

Оторопівши, я не зміг відповісти. Він швидко вів далі, гортаючи сторінки, ніби справді зацікавився журналом:

— Подумай над цим. Не обов’язково вирішувати зараз.

— Ти дуже добрий до мене, Генрі.

— Ти зробив би мені велику послугу.

«Чом би й ні? — подумав я. — Кажуть, що письменники не зважають на умовності. Невже я зважаю на ці умовності більше, ніж чиновник?»

— Цієї ночі, — сказав Генрі, — мені снилися ми всі.

— Так?

— Небагато пам’ятаю з того сну. Ми разом пили. Були щасливі. Коли я прокинувся, мені здавалося, що вона живе.

— Мені вона вже не сниться.

— Краще було б поступитися цьому священикові.

— Це було б дурістю, Генрі. Вона така сама католичка, як ти чи я.

— Ти віриш у життя після смерті?

— Якщо маєш на увазі життя людини, то ні.

— Не вдасться довести, що його немає, Бендріксе.

— Майже неможливо довести, що чогось немає. Я пишу роман. Як ти доведеш, що насправді не було описаних у ньому подій і що дійові особи вигадані? Послухай-но: сьогодні в Коммоні я побачив чолов’ягу з трьома ногами.

— Жахіття, — серйозно сказав Генрі. — Це якась потворність?

— Ті ноги ще й були покриті риб’ячою лускою.

— Жартуєш.

— А ти доведи, що я жартую. Не зможеш. А я не зможу довести, що немає Бога. Просто знаю, що Його вигадали. Так само, як ти знаєш, що я вигадав ці ноги.

— Мають бути якісь аргументи.

— Я можу придумати філософську аргументацію своєї вигадки. Візьму за основу хоча б погляди Аристотеля.

Генрі раптово повернувся до попередньої теми.

— Ти міг би й трохи заощадити, якби перебрався до мене. Сара не раз казала, що твої книжки не здобули такого успіху, на який заслуговують.

— Якась подоба успіху вже є, — відповів я, пригадавши статтю Вотербері. — Настає мить, коли просто-таки бачиш, як популярні критики вмочують пера, пишучи хвалебні рецензії, зокрема й на ще не написані книжки. Це тільки питання часу.

Я просторікував, бо ще не вирішив, що мені робити.

— Між нами вже нема колишньої кривди. Правда, Бендріксе? — спитав Генрі. — Я на тебе тоді розсердився у твоєму клубі — через того чоловіка. Та хіба це тепер важливо?

— Я помилився. Той чоловік — просто схиблений пустобрех. Він проповідував раціоналізм і зацікавив Сару своїми теоріями. Забудь це, Генрі.

— Вона була добра, Бендріксе. Люди пліткують, але Сара була добра. Вона не винна, що я… любив її не так, як треба. Розумієш, я дуже обережний і завбачливий. Їй був потрібен хтось такий, як ти.

— Вона мене покинула, Генрі. Пішла своєю дорогою.

— Чи знаєш, що колись я прочитав одну