Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

— Ось, — Спартак з'являється на кухні через кілька хвилин і кидає на стіл поруч зі мною упаковку з протизаплідними пігулками. 

— Дякую, — стає так соромно, що боюсь очі на нього підняти. Так, я розумію, що Спартак мені ніхто і я не повинна соромитись. Але ж це я, і цим все сказано. Мені боляче і дуже важко звикати до ось такої нової реальності. 

Спартак йде, залишивши мене одну, а я випиваю одну пігулку, а решту ховаю у шухляду. Дуже сподіваюся, що вони мені не знадобляться більше.

Щоб якось розвантажити мозок, вирішую піти на вулицю. Гуляю садом у компанії охоронця, і свіже повітря трохи допомагає заспокоїтися. 

Згадую про телефон, який залишив Макс, і на одну частку секунди у мене з'являється бажання увімкнути його. Всього частка секунди, а мене в холод кидає. Це погана ідея. Дуже-дуже погана. Дамір і так відчайдушно заперечує, що я йому подобаюсь, а якщо спробую ще раз втекти, та ще й з його сином — буде біда. 

Після обіду повертаюсь у кімнату Даміра. Сьогодні як ніколи почуваюсь чужою в цьому будинку. Таке враження, ніби земля з-під ніг тікає, і я ніяк не можу цього виправити. 

Прислухаюсь до кожного шерхоту за дверима і все сподіваюсь на щось. Знаю, що дарма, але нічого не можу з собою зробити. 

На обід не йду, а от від вечері відмовитись не можу. Шлунок скручує від спазмів, тому  йду вниз і дістаю з холодильника те, що приготувала куховарка. Вечеряю без особливого апетиту і дивуюсь, чому це в будинку так тихо. Не подобається мені ця тиша. Наче ось-ось має статися щось погане. 

Коли гримають вхідні двері, підстрибую від несподіванки. Вже за хвилину на порозі з'являється Спартак і мовчки сідає навпроти мене. Сьогодні він, на диво, мовчазний, і чомусь мені здається, що його настрій напряму пов'язаний зі мною. 

— Тільки не питай мене, де Дамір. У мене таке враження, ніби я між двох вогнів зараз, — бурчить. 

— Пробач, — я дійсно не хочу вплутувати у все це Спартака. Він хоч і мерзотник, але хороший… мерзотник. Принаймні мені поганого нічого не зробив. 

— Дамір поїхав у клуб, принцесо. Я кажу це для того, щоб ти не будувала собі рожевих замків, — говорить, а я забуваю як дихати. — Ти хороша дівчинка, а він далеко не принц. Ми поганці, і це факт, про який тобі не варто забувати. 

— Тобі не здається, що треба було раніше про це говорити? — фиркаю. — Я закохалася у цього мерзотника, і просто забути не вийде. Тому ми зробимо інакше. 

— Мені не подобається твій погляд, принцесо! Одразу кажу, що нікуди тебе не повезу! Це небезпечно! — випалює сердито. 

— Тоді я зроблю якусь дурницю. Наприклад, знову спробую втекти, або ж рознесу цей дім на друзки! — випалюю. — То як? Відвезеш мене у клуб? 

— Блять! За що мені все це? — зітхає Спартак, а я широко усміхаюсь. — У тебе залишилася та перука? Ти ж розумієш, що треба замаскуватися. 

— Знайду! Чекай мене тут! — на емоціях наближаюсь до Спартака і практично обіймаю. Добре, що вчасно згадую: не варто. Отримую його глузливий погляд у відповідь і, розвернувшись, біжу у свою кімнату. 

Поки що я і сама не розумію, навіщо мені все це. Спартак має рацію: подібні дурниці можуть бути небезпечними. Та з іншого боку, я маю на власні очі побачити Даміра і жінку, до якої він поїхав. Можливо, тоді пелена спаде і я не буду його ручною собачкою. Або ж все вкотре вийде з-під контролю. І наслідки будуть плачевними. Для нас усіх.