Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

Перед комплексом Данте з назвою “Едем” зупиняюся на мить, аби подих перевести. Я бігла всю дорогу. Паші не дзвонила, швидше за все сказав би, що все пояснить на місці, він лише прислав додаткове смс з назвою комплексу, бо їх у місті кілька.  Тому зараз даю собі секунди на приведення думок в нормальний стан. У цьому комплексі я вперше. Маріан привозив в інший. На території дуже красиво. Раніше бачила його лише з-за паркану, сьогодні ж маю змогу розгледіти дизайн всередині. Та не встигаю помилуватися ліхтариками на осінніх деревах, лавками, та рештою краси, переді мною виростають двоє охоронців. 

— Це приватна територія. Ви не гостя нашого комплексу. — сухими фактами кидає один з них.

— Я до подруги, вона тут працює. Можу увійти через чорний хід, — спокійно кажу. 

— Не дозволено. Ви не персонал і не гість. 

Закочую роздратовано очі.

— Я все розумію. — оглядаю їх обох. — Я теж працюю на пана Данте, просто не тут. Але тут працює подруга. Щось сталося, я їй потрібна.

Чоловіки переглядаються. 

— Назвіть ім'я, зв'яжемося зі службою…

Їх перебиває інший голос. Самого Марка. Застигаю, наче вкопана. Ми довго не бачилися. На якийсь час я навіть почала уявляти, що не думати про нього досить реально. Ніби його не існує у моєму житті. А якась частка мене не повертається до чоловіка, якого краще взагалі ніколи б не знала.

— Вона зайде.

Не обертаюся. Прикушую губи й миттєво червонію. Охорона  приховує посмішки, але ж я бачу, що вони думають зараз, точніше як уявляють собі все. Данте проходить повз. Вітається зі мною буденним голосом й зникає за дверима зі скла. 

— Ласкаво просимо, — приводить до тями один з охоронців, поки вслід чоловіку дивлюся.

Швидко беру себе в руки. Йду вперед по дорозі набираючи Пташеня. Друг одразу бере слухавку й каже, що зустріне мене на рецепції. Пройшовши кілька красивих коридорів у світлих кольорах, котрі поєднанні з деревом, дістаюся рецепції. Там вже стоїть Павло. Із захватом розглядаю як красиво навколо, все у скандинавському стилі, який мені дуже імпонує. Комплекс “Едем” зовсім не схожий на офіс Марка. Тут атмосфера затишку, краси, легкості.

— Ходімо, — друг не дає навіть секунди, щоб вбутися чи питання поставити.

Схопивши за руку тягне за собою, поки мої очі підсвідомо шукають Данте. На щастя, не знаходять. 

Ми спускаємося вниз, принаймні так здається спершу. Згодом виявляється, що це будівля на схилі побудована, тож насправді йдемо не у підвал, а все ще по першому поверсі. Проходимо повз двері з табличкою “Для персоналу” і опиняємося в одній з кімнат. Там ліжко, шафка, двері ще одні, й сама Настя. Чорна уніформа на ній роздерта в лахміття, подруга заплакана, макіяж чорними розводами на обличчі зостався. Сидить  на ліжку, ноги обіймає руками, і на нас з Пташеням дивиться широко розкритими очима.

— Вона нічого мені не каже, — схвильовано промовляє він.

— Тоді залиш нас, — прошу.

Друг киває, виходить. Я сідаю поруч з дівчиною. Торкаюся її плеча. Вона смикається. Схлипує. 

— Насть? 

Мовчить. Схлипи за схлипами, її трусить, проте ні слова не злітає з уст. 

— Будь ласка, — тихо прошу. — Що сталося? Хтось… торкався тебе без згоди? Твій одяг роздертий…

Вона озивається. Все ж, здатна говорити. Це вже добре. 

— Я не хочу… Не хочу говорити.

Обіймаю її за плечі. Уважно оглядаю кожну ділянку тіла, одяг, навіть на нігті дивлюся. Ще з першого погляду промайнула думка, що хтось домагався її, та навіть просто мигцем уявити подібне бридко. Тим  паче тут, у місці, де по ідеї має панувати ідеальність. Хіба Данте не це любить? Хіба не для цього охорона?

— Тоді помовчимо, — шепочу.

Перебираю її волосся. Тихо захитую, масажую плечі. Якщо я маю рацію, якщо хтось торкнувся без згоди, то найкраще, що можу дати — підтримку. Слова дійсно зайві. Цей стан їй доведеться пережити. А я допоможу. Допоможу, бо мені ніхто не допомагає, і я знаю як складно носити все у собі. Знаю, що поділитися жахами складніше, ніж здається. Вони стають частиною тебе, вростають у шкіру чорними плямами. Ніхто їх не бачить, лише ти. Щодня. Кожного, проклятого Божого дня! 

Настя засинає. Залишаю її й виходжу до Паші. Мене струшує. Думки хаотичні, в голові змішують все, не дають нормально реагувати на ситуацію. Друг сидить на підлозі, голова опущена, плечі поникли. Сідаю поруч. Деякий час ми мовчимо, потім Павло не витримує:

— Її якийсь багатий кнур торкався, так? — зле питає.

— Швидше за все, — тихо відповідаю. — Настя нічого не сказала, але всі докази на лице. Камери тут є? Можна подивитися, якщо дозволять…

Паша різко встає. 

— Ходімо.

Тягне за руку слідом. Я плутаюся у коридорах. Врешті-решт приходимо у кімнатку де стоять монітори. За ними спостерігає один чоловік. Спершу дивується, потім каже:

— Я бачив.

Не одразу, але впізнаю в охоронці одного з місцевих. Звісно ж, він дозволить Паші подивитися записи. Тим паче, що він бачив. Це підтверджує мою теорію, адже чоловік не запитав, що ми тут робимо, він одразу все зрозумів.

— Показуй, — просить Пташеня.

Ми сідаємо за чоловіком. Наскільки пам'ятаю його звати Андрій, він працював раніше охоронцем у нашому єдиному банку. А тепер працює на Данте.

— Попереджаю, — чоловік хмуро на Пашу дивиться,—  я тобі цього не показував. В разі чого мовчатиму. 

Паша киває. Дивиться лише на екран. Андрій вмикає запис. Я одразу знаходжу Настю, вона несе тацю заповнену пляшками й закусками в один з номерів. Форма на ній ціла, вона усміхається, вітається з персоналом. Чомусь я думала, що подруга на бенкетах працює, як виявилося, не лише. Коли двері гостя відмикаються і вона заходить, Андрій каже, що у номерах камер немає, тож, що конкретно було там, не дізнаємося. Минає добрих  пів години, котрі чоловік прискорює. А потім Настя вилітає з номера у сльозах, вже у подертій формі, слідом летить пляшка, на порозі застигає дійсно, як висловився Паша — кнур. Чоловік приблизно п'ятдесяти років з носом, як у свинки. Він щось кричить Насті в спину поки подруга біжить босоніж намагаючись прикрити груди.