Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Вони мали повернутися вже давно. Соур приніс мені вечерю, але я відмовився від неї. Я сидів біля вікна і вдивлявся в темряву. Я зітхнув з полегшенням, помітивши екіпаж, що зупинився, але з нього ніхто не виходив. Минуло понад п'ятнадцяти хвилин. Та якого демона відбувається?!

Я повернув голову і придивився до... дракориба. Ця тварюка не переставала стежити за мною! Яким чином Соур дозволив у моєму будинку проживання цієї тварини? Я знову перевів погляд у вікно і зробив повільний видих.

Я наказав Кейлу роздобути інформацію про дівчинку, дізнатися її справжні думки. Я сподіваюся, що він зміг зробити все досить делікатно?

Я заплющив очі і тихо застогнав. Що це? Чому я відчуваю це давно забуте почуття? Немов у мені прокидається... Ні! Це нісенітниця! Це просто нова порція болю зводить мене з розуму. Останнім часом я став помічати, що втрачаю контроль над собою. Схоже, я дійсно божеволію. Я більше не можу самостійно сканувати свої магічні поля. Я перестаю відчувати початок нових нападів та рух паразита всередині себе. Я боюся, що дійсно перестану володіти собою. До мене повернулася мова, але я не відчуваю інших покращень. І всі ці дива почали відбуватися з появою нової служниці... яка навряд чи вже здавалася бідною і заляканою сиріткою. Вона посміла поставити мені ультиматум! Мені! Графу!

Нарешті я помітив рух серед дерев. Дихання перехопило, коли я побачив, що Кейл несе на своїх руках... Дарію. Мене підводить зір? Вона... обійняла його за шию?

Здається, хвороба повністю зруйнувала мій мозок. Як же я міг забути про репутацію свого друга та його слабкість перед легкодоступними жінками?!

В очах усе потемніло. Приступ люті оволодів мною з такою силою, що я стиснув зуби до пекельного болю, не маючи можливості виплеснути злість звичним для мене способом. Мені здавалося, що я чую кожен їхній крок. Вони неквапливо наближалися до мого кабінету. Я ледве стримувався, щоб не виплеснути свій гнів через викид магії.

Двері відчинилися і я повільно повернувся.

— Здається, ви зовсім не поспішали додому, — ще не бачачи їх, заскреготав я. - Невже реса уявила себе герцогинею чи принцесою і зовсім забула про свої ОБОВ'ЯЗКИ?! - я не зміг стриматись, щоб не перейти на гнівний крик.

Так, обидва виглядали дуже винними. Навіть погляди відвели, чим ще більше мене вивели із себе. Але після виплеску порції гніву мені раптом стало трохи краще.

— Віторе, ми ж були...

— Я знаю, де ви були і коли мали повернутися. Ресо, я чекаю вечерю вже більше чотирьох годин... - я запнувся, уважно дивлячись на неї. В очах знову все помутніло. Зараз я не мав бачити те, що бачив.

— Віторе? – почув я обережний голос чоловіка. Наступної хвилини я втратив контроль над собою. Викид магії стався так раптово, що я навіть нічого не зрозумів. Побачив тільки як потоком відкинуло Кейла в стіну, почув крик... цього дівчиська...

Деколи хочеться померти швидше, ніж я виконаю завдання короля. Тіло розривається на шматки від болю і чомусь болить... душа, серце...

— Я дивлюся, ви добре провели час. Думаю, кожен одержав те, про що мріяв?

— Віторе...

— Залиште мене негайно, ресо, — процідив я крізь зуби, не дивлячись навіть на паршиве дівчисько. - Переодягніться і змийте з себе це... неподобство. І тільки після цього принесіть мені нарешті хоч якусь вечерю!

Служниця поникнула головою і швидко вибігла... так, саме вибігла з кабінету.

— Віторе? - обережно гукнув мене Кейл. - Ти...

— Колись давно, Кейле, ми з тобою домовилися, що не торкатимемося до служниць одне одного, — холодним поглядом глянув я на друга.

— Ти ж сам просив про неї дізнатися...

— Начебто в тебе вистачало сил читати думки через дотики, — не зводив я тяжкого погляду з чоловіка. Він повільно та обережно підходив до крісла.

— І досі... вистачає, — нарешті він сів у крісло, але не розслабився.

— Ясно. Отже, ти вирішив порушити нашу умову? - запитав я. Злість, як і раніше, з'їдала мене зсередини, але після викиду магії мені більше не хотілося все спопелити.

— Пробач… але я не розумію, про що ти, — щиро здивувався Кейл. Може, я справді божеволію і мені все здалося?

— Чому ти ніс її на руках? - вирішив я зайти з іншого боку. Все ж таки буде безглуздо, якщо я видам свої припущення, які насправді не що інше як плід моєї уяви.

— Ах, це! - звична посмішка ковзнула на його обличчі. - Дівчина так міцно заснула в кареті, що мені було шкода її будити. Але щойно я відчинив двері і переступив через поріг - вона миттєво прокинулася і злякалася. Адже це не вважається порушенням наших умов? - засміявся Кейл.

— Чому ви затримались? – суворо запитав я.

— Мені знадобилося трохи більше часу, щоби «розшифрувати» наш милий об'єкт.

І знову щось неприємне кольнуло в грудях.

— І що ти дізнався про неї?

Кейл важко зітхнув і знову став серйозним.

— Важко зрозуміти, хто вона, Віторе. Але я б... стерегся її. Можу сказати одне: вона не та, за яку себе видає.

— Про що ти? - зажадав я негайних роз'яснень.