Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи оце твоє тіло — ти сам? Або, може, воно щось чуже, що належить тобі? Бо що таке твоє тіло. Машина, що перетворює стимул на реакцію. Стимул і реакція лишаються в пам’яті. З них утворюється досвід. Тоді ти у своїй свідомості складаєшся з оцих досвідів. Те, що ти думав у цю хвилину — в цю хвилину й становить твою істоту. Твоє «я» одночасно суб’єкт і об’єкт. Воно стверджує речі і само стверджується ними. Мислитель — є думка, знаючий — є знання, посідач — та річ, яку він посідає.
Людина, — як ти добре знаєш, — це відміна різних станів свідомості, течія скороминущих думок, де кожна думка є самостійне «я», міріади думок — міріади «я», вічне утворення, що ніколи не переходить в буття, блудні вогні, які запалюють примари в царстві примар. Але людина не хоче з цим погодитись. Не хоче погодитись, що й вона колись зникне. Вона не хоче зникати. Вона хоче жити знов, навіть після того, як помре.
Вона перемішує атоми й промені світла, найвіддаленіші туманні плями, краплі води, проблиски чуття, легенький рух слизу, світовий обшир та змішує все це з перлинами віри, коханням жінки, уявною величчю, лякливими здогадами та бундючною зарозумілістю — і з усього цього створює собі безсмертя, щоб злякати небеса та збити з пантелику безмежні світові простори. Вона бабрається у своїй купі гною і, наче дитина, яка заблудилася в темряві поміж домовиків, волає до богів, що вона їхній менший брат, в’язень у живому тілі, якому судилося бути таким же вільним, як і вони — монументи еготизму, утворені епіфеноменами. Мрії та шумовиння мрій, які зникають, коли зникає той, хто мріяв, і яких уже не буде, коли не буде і його.
Нема нічого нового у цій життєвій брехні людей, якою вони обманюють самих себе, мимрячи та бурмочучи її, наче чаклуни свої замовляння проти демонів Ночі. Чаклуни, лікарі та знахарі були батьками метафізики. Ніч та смерть Безноса були людожерами, що чигали на людей на шляху життя й світла. А метафізикам треба було перемогти їх, хоч би й брехнею. Їх вражав залізний закон Екклезіаста, що, людина вмирає так само, як і тварина в полі, і гниють вони однаково. Їхня віра була їхньою системою, релігія — цілющим знадобом, філософія — лукавою витівкою, і вони наполовину вірили, що зможуть усім цим перехитрувати Ніч та Смерть.
Болотяні вогні, туман містицизму, психічні гармонії, оргії душі, плач серед тіней, чари гностицизму, затемнення та заплутування словами, хисткий суб’єктивізм, намацування та шукання, онтологічні фантазії, психічні галюцинації — ось він той матеріал, ті примари надії, що заповнюють твої книжкові полиці. Подивись на них, на ці сумні тіні, сумних божевільних людей та палких бунтівників — твоїх Шопенгауерів, Стріндбергів, Толстих та Ніцше!
Але твоя шклянка порожня! Налий її та забудь усе!
Я скоряюся, бо мій мозок тепер повний химер алкогольних, і, п’ючи за всіх сумних мислителів на моїх полицях, я цитую Річарда Гові:
Життя й любов закон незламний світу;
— Як день і темряву, — дарує нам.
Втішайся ними, поки служать літа:
Помреш — підеш на страву гробакам.
— Я переконаю тебе до краю, — кричить Біла Логіка.
— Ні, — відповідаю я, тоді як сам близький уже до божевілля. — Я знаю себе й не боюся. Під своєю личиною гедонізму ти й є сама Безноса, і твій шлях веде до ночі. Гедонізм нічого не вартий. Він теж брехня, в кращому випадку компроміс, яким себе маскує боягуз.
— Тепер я переконаю тебе! — уриває мені мову Біла Логіка.
Якщо нема до щастя вороття,
То враз урвати можеш ти життя,
Бо смерть — то непробудний сон...
Я, сміючись, кидаю свій виклик, бо тепер я знаю, що з-поміж усіх брехунів — Біла Логіка бреше найбільше, нашіптуючи мені ці думки про смерть. Вона сама дала мені нагоду викрити її. Її власна зброя обернулася проти неї самої. Її власні химери відживили давні ілюзії, воскресили та примусили знову бриніти давні голоси моїх молодощів: вони знов мені кажуть, що у мене ще є можливості та снага, а життя та книжки торочили мені, що вони не існують.
Коли дзвонить обідній ґонґ — моя шклянка знову порожня. Глузуючи з Білої Логіки, я приєднуюсь до моїх гостей біля столу і з удаваною серйозністю беру участь у дискусії про нові журнали та про всі дурниці, що діються в світі, прикриваючи глум та зневагу в суперечці жартами та парадоксами. Але коли ця моя примха перемінюється, з легкістю і з насолодою поминаю збивати їх з пантелику, граючись респектабельними та полохливими буржуазними фетишами, сміючись та влучаючи епіграмами в мінливих богів-примар та в розпусту і божевілля мудрості.
Блазнем треба бути! Блазнем! А як хто хоче бути філософом — хай буде Аристофаном. Але ніхто біля столу не думає, що я п’яний. Я тільки в пустотливому настрої, оце й усе. Я стомився працювати думкою і, коли обід закінчено, починаю жартувати вже не на словах, а на ділі й садовлю всіх грати в різні гри, до яких ми й беремося в буколічному захваті.
І коли минає вечір, то, сказавши «на добраніч», я вертаюся до своєї заставленої книжками кімнати, щоб укластися спати; тоді я сам-на-сам з непереможною Білою Логікою, що ніколи не кидає мене. І поки мене змагає п’яний сон, я чую плач людності, як чув його колись Гері Кемп:
Вночі я чув, як молодість ридала:
— Нема вже того радісного шалу,
І вже не чути зоряних пісень,
Бо ранок вже міняється на день.
Не може він на мить свій льот спинити:
Тремтінням всесвіт мусить він залити.
Недовгий час цвіте моя краса,
Моя веселка мерхе і згаса,
У небі барвами востаннє грає...
Я молодість, бо я вмираю!..
ХХХVIII
Все це малює вам, як я з Білою Логікою блукав у присмерках душі моєї. Я з усієї сили намагався дати читачеві нагоду хоч на мить зазирнути в таємний куток, де живе Зеленій Змій.
І читач мусить пригадати, що цей настрій, про який він читав оцих чверть години, є лише один з тієї сили-силенної настроїв, які створює Зелений Змій, і що низка таких настроїв може тривати цілими днями, протягом тижнів і місяців.
Мої алкогольні спогади наближаються до кінця. Я можу сказати, — як це може сказати й всякий дужий, широкогрудий п’яниця, — що коли я й по сей день живу на землі, то завдячую це моєму нічим незаслуженому щастю — широким плечам, грудям та міцній статурі. Я насмілюсь сказати, що в період від п’ятнадцяти до сімнадцяти років невеликий відсоток юнаків міг би вижити після такого тяжкого, безпробудного пияцтва, і невеликий відсоток дорослих людей, вживаючи стільки алкоголю, як я його вживав, міг би дожити до мого віку, щоб написати це оповідання. Я вижив не завдяки особистим своїм чеснотам, а лише тому, що не був від природи алкоголіком та мав такий організм, що уперто не піддавався руїнницькій роботі Зеленого Змія. Виживши сам, я спостерігав, як інші, не такі щасливі, падали мертві на цьому довгому, сумному шляху.
Це було
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон», після закриття браузера.