Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

— Жодної таємниці, — кисло почала я, — звати Ігор. Перевівся з іншого вузу.

— Ого! Та ти справжня шпигунка. Треба було іншу спеціальність обирати, — пожартувала Мілана. Ігор! Як князь.

— Ніякий він не князь, — буркнула я. — Придурок і бабій. І чудово вміє пудрити дівчатам мізки, тож будь з ним обережна.

— Корноух, яка ти зануда, — Мілана, хоч і прийшла пізніше, а каву отримала раніше за мене і вже смачно сьорбала, поки я відраховувала потрібну суму за свій стаканчик. 

Я заздрю таким спритним, впевненим у собі дівчатам. Спостерігаю, як вона недбало заправляє волосся за вухо та переносить вагу на одну ногу, демонструючи струнку фігуру. Видно, хтось із хлопців придивляється до нас. Я попиваю латте, ліниво гортаючи фотографії у телефоні. Підтримувати розмову не хочеться, тим більше, що Мілан може нескінченно говорити на будь-яку тему не залучаючи співрозмовника. Зараз вона захоплена обговоренням новенького, і того, що він не в нашій групі. .

Її постійна балаканина мене втомлює. 

— Мілан, я піду пройдуся. Ще пів години до пари.

— Ага. Тільки не запізнюйся. А наступна лекція теж спільна з міжнародниками?

Я похитала головою. Мілана твердо вирішила взятися за Ігоря. Що ж, це її вибір. Я дала їй свою пораду; що вона робитиме далі залежить від неї. Може, їй пощастить, і Ігор ставитиметься до неї краще, ніж до мене.

Я повільно іду через площу. Хмари, які вранішній вітер гнав по небу, зібралися докупи і накрили місто щільною ковдрою. Ось-ось почнеться сніг, але мені подобалася така погода. Ще три довгі нудні пари, тож не зайвим буде провітрити голову. 

— Привіт, — хтось обійняв мене зі спини і поцілував у щоку. — Чого така невесела?

— Що ти тут робиш? — було моє перше запитання, коли я побачила Богдана, а другим був вигук подиву:О Боже! Що з твоїм обличчям?

Я доторкнулася холодними пальцями до великого синця під оком. Розсічена брова виглядала жахливо. 

— Вчора впав зі скейта, — сказав Богдан ховаючи очі, але тоді я не надала значення спробі уникнути подальших розпитувань.

— Тобі потрібно в лікарню! Раптом у тебе струс!

— Не вигадуй. Це вже не вперше, заживе як на собаці. Досить про це. Які в тебе плани?

— Дві нудні лекції з філософії та одна не надто цікава з макроекономіки, — відповіла я, нишпорячи в рюкзаку в пошуках пластиру. — Дозвольте мені залатати цю рану. Виглядає не надто добре.

— Слухай, а давай заб’ємо на пари, — очі Богдана пустотливо заблищали, коли він притягнув мене до себе, щоб поцілувати.

Я здивовано підняла брову. Прогулювати заняття було не зовсім у моєму стилі, але пропозиція Богдана була, безсумнівно, спокусливою.

— Пропустити заняття? А що б ми робили замість цього? — запитала я, розпалюючи свою цікавість.

Богдан театрально притиснув долоню до чола й похитнувся, наче щиро відчув запаморочення.

— Ми могли б піти в тепле місце, де ти мене полікуєш. Мені правда потрібна допомога.

— Добре. Але за однієї умови, — погодилася я без вагань. — Ми підемо до мене. Ти не можеш в такому стані блукати вулицями. Якщо відмовляєшся іти до лікаря, то дозволь хоча б мені подбати про тебе.

Кивнувши на знак згоди, Богдан дозволив мені відвести його подалі від гамірного площі. Я написала Мілані, що не прийду і попросила прикрити перед викладачем. Моя бунтарська натура інколи проявлялася в таких необдуманих вчинках.  І коли ми гуляли  по тихих вулицях, я не могла  позбутися відчуття, що ця імпровізована пригода була лише початком того, що мало змінити наше життя.