Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ні, великий, – спокійно сказав Герман. – Нащо помічникові бога нас обманювати?
Восьминіг розтягнув рот в усмішці.
Боги богами, але посмішка у цього помічника моторошна!
Він відкинув кришку. Перед нами лежали три види Сліз богині: перші прозорі, немов діаманти, другі – небесно-блакитні, а треті – чорні, ніби душа Маруни. Якщо в темної богині, звісно, була душа.
Припливли!
– Вгадаєте – Сльози ваші. Ні – значить, ні. Якщо вгадаєте, то підете. Ні, залишитеся тут назавжди.
Ми замовкли. Перспектива постаріти в печері з двома чоловіками мене не приваблювала. Та й що то за життя без сонячного світла. Треба думати, міркувати, вибудовувати логічний ланцюжок.
– Було б занадто просто, якби Сльози виявилися прозорими, – припустив Альг.
– Чорні – теж, сумнівні, – продовжив Герман. – Їх могла пролити Маруна або Моредана. Значить...
– Зачекайте, – я похитала головою. – Вони не можуть бути блакитними.
– Чому? – здивувався Гера.
– Тому що... згадайте легенду: гинули найкращі маги, вона оплакувала їх. Якби тут були б рубінові сльози, ми б узяли їх. Її серце розривалося від болю і плакало... – Я подивилася в око восьминогу: – Ми беремо чорні.
– Руто, ні! – Альгін ударив мене по руці, яку я простягнула, щоб узяти. – А якщо ти помиляєшся?! І вони прозорі? Богиня ж Пресвітла!
Я потерла забиту руку. А удар у нього хороший – точно синець буде!
На плече Гери сів магоптах і сказав голосом Скрираніеля:
– Скоро сонце сяде, покваптеся.
Ми переглянулися.
– Зробімо жеребкування, – запропонував Герман. – Ми не можемо затримуватися.
Ми підійняли по камінчику. У мене був кругляк, у Германа – витягнутий з гострими краями, а Альгіну дістався плаский, як монета.
Я глянула на Елл-Таанга.
– Великий, я знову прошу твоєї допомоги.
– Я не маю права підказувати, – гмикнув восьминіг.
– А я не про підказку прошу. У тебе... ніг більше. Візьми ці камені, ми відвернемося, а ти їх перемішаєш. Потім, хтось із нас вибере випадковий камінь, а ти розкриєш його. Ми візьмемо ті Сльози, які випадуть волею долі.
– Раз так, я згоден, – знову посміхнувся страхітливою посмішкою восьминіг.
– Альгіне, твої – прозорі, Геро, твої – блакитні, а мої – чорні.
Ми віддали камінчики восьминогу і відвернулися. Той трохи повозився і сказав:
– Можна.
Ми повернулися.
– Хто буде тягнути? – захриплим від напруги голосом запитав Герман.
– Рута, – глянув на мене Альгін. – Це її Хранитель за п’ятку зловив. Нехай і тягне жереб.
Серце скажено заколотилося. Я кинула короткий погляд на Германа, він кивнув – давай. Губи пересохли. Ще закладені від недавнього гуркоту вуха, здавалося, взагалі чути перестали. Серце продовжувало скаженою білкою скакати в грудях, долоні спітніли.
– Нехай рука Рокнесгер спрямує мою руку, – прошепотіла я і торкнулася рукою щупальця Елл-Таанга.
Вогняна спіраль щупальця повільно розтиснулася, показуючи всім мій камінчик. Я з тривогою глянула на хлопців. Вони мовчали.
– Ми беремо чорні, – прохрипіла я і, тремтячою рукою потягнулася до Сліз.
Я взяла в руку першу Сльозу і заплющила очі. Нічого не сталося. Дно печери під ногами не розверзлося, нас камінням не завалило.
– Ти вгадала, – Елл-Таанг ошелешено витріщався на мене єдиним оком. – Цього не може бути, ти вгадала...
Я кинулася Герману на шию, не приховуючи сліз, що вже полилися по щоках. Ми виконали перше завдання! Ми змогли! Ми молодці! Ззаду підійшов Альгін, і ми стояли так, обійнявшись, втрьох.
– Золотце моє, моя руда магія, – шепнув на вухо Герман. – Ти...
– Я вже подумки з усіма попрощався, – збуджено промовив Альг.
– Кхе! – почули ми за спинами й озирнулися. Восьминіг дивився на нас, не кліпаючи, лише помаранчева зіниця навертала кола по райдужці. – Сльози брати будете чи як?
Я забрала решту крапель.
– Дякую, – подякувала я восьминогу.
– За що? – здивувався він.
– За допомогу. Без тебе ми б не впоралися.
Він розплився у своїй моторошній усмішці.
– А ти кумедна, внучка Уланьяра Семисильного.
Я спантеличилася.
– Я магію твого роду за сто верст взнаю, – пояснив він і глянув на хлопців: – Вам пора.
Із цими словами восьминіг зник, а перед нами відкрився прохід, яким ми вийшли до тієї самої мітки, залишеної на місці нашого прибуття.
– Руто, давай накопичувач, – простягнув руку Альгін.
Я простягнула йому амулет.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян», після закриття браузера.