Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Готові? – запитав він.

Ми з Герой, як і нагорі, одночасно відповіли:

– Так!

Гера міцно взяв мене за руку і став разом з Альгом читати заклинання. Ми почали повільно підійматися. Пролетівши трохи, я відчула, що на голову щось ллється. Вода? Дивно, звідки? Хлопці з переляком дивилися на те, що відбувається, але продовжували читати заклинання. Не вистачало нам тільки розбитися. Потік води хлинув зверху таким напором, немов із гігантського шлангу хтось вирішив наповнити згаслий кратер Огралліяза. Ми тільки міцніше вчепилися один в одного. Ох, не подобається мені все це. Я вивільнила руку і дістала жовтого магоптаха з кишені Гери.

– Рані! Нас заливає водою! Зробіть щось, ми підіймаємося! Рятуйте нас!.. Кальдера Огралліяза, Скріраніелю Руаїкхару!..

Щосили кинула магоптаха вгору. Гера встиг зловити мене за руку. За мить на моє плече сів малиновий птах і голосом Ши-Ранси промовив:

– Ми не можемо злетіти! Крехтенслокси в таку погоду не літають! Кальдеру накрило зливою з градом неймовірної сили! Усе затоплено, ми перенеслися до Семиводної!

Думай, Руто, міркуй! Інакше загинеш разом із хлопцями! Я з надією глянула на Германа:

– Геро, віддай частину сили Альгу. Альг, тоді, на кладовищі, влітку, ви робили щити! – перекрикуючи шум води, прокричала я.

Альг, продовжуючи шепотіти заклинання, напружився.

– Щит Сфайли! – згадала я. – Інакше ми всі загинемо. Геро, ти маєш постаратися нас витягнути. Беріть мої сили, Іггірія потім підлатає.

Хлопці подивилися один на одного й обмінялися короткими кивками. Я схопила за руку Альгіна й одразу відчула поколювання в обох руках, немов я схопила ними їжака. Герман продовжував читати те саме заклинання, а Альгін навісив щит. І вчасно, бо каламутний потік небаченої сили вдарився об невидимий захист. Руки закололо сильніше. Я з жахом спостерігала за тим, як вода упереміш із глиною та камінням мчить на нас, намагаючись знищити. Останнє, що я побачила – це величезну колоду, що летіла прямісінько на нас.

Потім – темрява і яскравий спалах світла. Звідкись здалеку зазвучала знайома пісенька:

– Ніч стукає в віконечко,

Сплять і синок, і донечка.

Спить навіть сіренький вовчок,

Ковдрою вкривши свій бочок.

Спить в павутинні павучок,

спить в павутинні павучок…

Колискова обірвалася, і я побачила широкоплечого кремезного чоловіка, який схилився над колискою. Від нього до сплячої дитини лилося золотисте світло...

Знову спалах світла і... я розплющила очі. Наді мною схилився блідий Герман. Я зробила глибокий вдих і чхнула. Виявилося, що я лежу біля Праски-гори на теплому камінні.

– Хвала пресвітлим богам, прокинулася! – радісно заволав Гера і підхопив мене на руки. – Як ти мене налякала!

– А що трапилося? – я обійняла його за шию і вдихнула знайомий запах вербени та ялівцю.

– А що ти останнє пам’ятаєш?

– На нас летіла колода.

– Вона й пробила злегка щит, – сказав Гера. – Коли ми підійнялися до краю кратера, то нас зустріла злива з градом, а навколо розлилося каламутне озеро.

– Нас врятував Діерг – побудував короткий портал. Іггірія через вулкан не змогла пробитися, хтось глушив зовнішню магію, – додав Альгін, який ніс мені плащ.

– Постав мене, будь ласка, – попросила я Геру.

Він акуратно поставив мене на землю. Я закуталася в плащ.

– А їжі немає? – втомлено глянула я на хлопців.

– Канріка підстрелив невеликого кабанчика, – усміхнувся Герман. – На тебе чекає найкраща порція. Ти сьогодні героїня дня.

Мої щоки спалахнули від похвали.

– Ми всі герої дня, – похитала я головою. – Сама б я ніколи не вибралася звідти та і не впоралася б із завданням. Утім, навіть не потрапила б. А те, що зробили ви з Альгом, – я розвела руками, – чари вищої категорії.

Альг усміхнувся.

– Йти зможеш? – По-моєму, Герман занадто перехвилювався.

– Зможу, – усміхнулася я.

На розпеченому камінні біля Праски-гори смажилися шматки м’яса. Сік і жир стікали по камінню шиплячими цівками. Я вдихнула аромат і заплющила очі.

– Руто!.. – до мене кинулася Кхибра. – Як же ти нас усіх налякала! Ви з Геркою тепер будете постійно одне одного з Айгронісу діставати?!

– Та годі, – обійняла я подругу. – Не маю права помирати.

Я щасливо посміхалася.

Ельфи розвели невелике багаття.

– Нас ніхто не виявить? – занепокоїлася я.

– Не хвилюйся, – заспокоїв Скріраніель, – ми під щитом відсутності. Це дуже могутнє заклинання. Його використовують зрідка, бо забирає надбагато сили. Не хвилюйся, – він випередив моє занепокоєння. – На п’ять ночей мені сили вистачить.

Мені подали лист лопуха, в якому лежало ще гаряче м’ясо. Я сіла біля багаття і впилася зубами в соковитий шматок. Теплий сік злегка обпік горло, але це були такі дрібниці порівняно з тим, що ми впоралися з першим випробуванням, що я хіба що не мурчала від щастя як крехтенслокс. Коли з вечерею було покінчено, ми розсілися біля багаття.