Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

І позбутися скарбів, якщо вони там? Ха!

Я зробив усе можливе для підстраховки: сходив до хати, описав ситуацію на клаптику паперу і запхав його в пащу Макса з наказом віднести людям, якщо до полудня не повернувся. Можливо, все це клич Шереха, але якщо так… Моя воля звично стиснула Джерело, і воно нервово завібрувало. Якщо так, то ця тварюка ще пошкодує, що зв’язалася зі мною!

Обережно спустившись óсипом, я підняв помітний камінь, щоби ближче його роздивитися, і відвертаюче закляття з шурхотом замкнулося.

Виходить, дядько спускався сюди не для того, щоби полагодити закляття, а для того, щоби його зіпсувати? Але це ж безглуздя! Навіщо йому було псувати засіб від мишей? Я огледів печать — на зворотньому боці у неї була нашкрябана стрілка, в оригінальній позиції вона вказувала на схил гори, туди, де промоїна сходилися у вузьку щілину, звідки сочився тоненький струмочок. Якщо це натяк, то хто його зробив і кому? Я не вірив, що хоч хтось, хто не вивчив на місці структуру саме цього закляття, був здатний так спритно його розімкнути, значить, настільки дивне послання міг залишити тільки попередній господар садиби.

І тут я задумався.

А чи не міг мій дядько, роблячи все це, знаходитися під впливом Шереха? Те, що він був чорним магом, само по собі не захищало його від нежиті. І чим це місце в якості тайника краще за горище чи підвал? Тим, що зрозуміти цей натяк здатний лише інший чарівник, а ті двоє магами не були. Значить, доведеться таки мені туди лізти, і, якщо загадкова печать — просто дурний жарт, то я цьому комікові усю могилу обплюю! Старий дурень обрегочеться.

Повторивши Максу його наказ, я обережно ступив на слизькі камені. Мені вдалося добратися до цілі, нічого собі не пошкодивши, якщо не рахувати саму цю дію суїцидальним ушкодженням здорового ґлузду. Подумати лишень: залізти в таку дупу, порозкладати навколо оці тупі натяки, а в результаті — кинути коні на зворотній дорозі. Ну, дядьку!.. Сподіваюся, штука, яку він тут заховав, буде дійсно ціною, інакше я за себе не відповідаю. І містечко для сховища — гидотніше не придумаєш, гірше тільки склеп. Не диво, що Шерех сюди забрався.

За пару кроків від тріщини на камені було покладено дошки, зверху звисав мотузок, але хапатися за нього я не став — хтозна, хто його сюди вішав і до чого закріпив? Змокнувши і замастившись болотом, я, нарешті, добрався до цілі і здивовано завмер.

Ну ніфіга собі!

Одразу за тісним устям тріщина розширювалася до розмірів невеликої печери. Світло сюди попадало ледве-ледве, лише в саму середину, тому попід стінами і за каменями клубочилася вічна пітьма. В центрі світлої плями, на омитому водою камені стояла величезна скриня (судячи за розмірами, її скорше за все колись збудували прямо тут). Це місце шибало чорною магією в найдавнішому і найпохмурішому її смислі.

Я обережно наблизився. Сховок було влаштовано дуже-дуже давно і не дядьком. І напевно поблизу є ще й щось потойбічне, тому що волосся як стало дибки, так і стоїть. Навіть при чисто поверхневому огляді на скрині виявилося три шари магії — від води, від вогню і від всього живого, На кришці лежав ключ — амулет з хитросплетеним вензелем «Т».

Вау, секретне лігво Тангорів!

Ми з мамою жили досить відособлено від татової гілки родини, тому якихось сімейних легенд я не знав. Хто і коли влаштував сховок, і як дядько про нього довідався, було незрозуміло. Цікавість пересилила будь-які резони, я взяв ключа і поліз до скрині.

На дві третини її заповнювали різні кошмарики — ножі дивної форми, поліровані черепи (людські) з інкрустацією, кістяні сопілки. Якби я приперся в Університет з якоюсь із цих штуковин, мене би махом загребли за некромантію. В окремій ніші лежали книжки — виключно написані на пергаменті, в переплетах з підозріло тонкої шкіри, з багатозначними рунами на обкладинках. Ну, точно! Скарбниця чорного мага, причому — некроманта, причому — древнього. Що в ті часи витворяли — я таких слів і не знаю. Але то — справи давні, на теперішні гроші все це зібрання не має ніякого сенсу, хіба що як антикваріат. Поверх сумнівних скарбів лежала перев’язана шпагатом поштова бандероль, її-то я і взяв, зачинив скриню, і повільно, обережно, задкуючи, покинув це фóмове лігвище. Ніколи б не подумав, що в нашій долині може бути таке жахливе місце. І тепер воно — тільки моє!

Пес-зомбі з цікавістю спостерігав, як господар дряпається каменями, намагаюсь при цьому використавувати лише одну руку. В кінці кінців, мої нерви не витримали (тепер мені було видно, як далеко внизу закінчується схил), і я влучним кидком відправив свою знахідку під стіну стодоли. Не скло ж! Патрати свою здобич я почав одразу, прямо там: розв’язав шпагат, розгорнув обгортку. Зворотня адреса! Листоноша не помилився, посилка прийшла зі столиці. Всередині упаковки було кілька складених навпіл листків (лист) і невелика книжка дуже древнього виду. Я тут же схопився за неї, відкрив…

Нічого не зрозуміло.

Неймовірно тонкі, напівпрозорі сторінки були захищені такою кількістю магії, що стали подібними до листів металу — пружними і твердими. Жовтуватим фоном бігли сині закарлюки рукописного тексту, жодної магічної руни, схеми чи знаку там не було, деякі букви щось нагадували, але смисл слів все-одно залишався загадкою. Певно, це одна з тих давніх реліквій, про які говорила місіс Клементс — ті самі сто тисяч, але не в облігаціях, а одним шматком. Не знав, що дядько часом гендлює раритетами! Пояснення всьому повинно було ховатися у листі, але вивчати його часу не лишалося — поки лазив до сховку, вантажівка НЗАМПІС перемістилася з перевалу до села, мене чекали вдома, і в будь-який момент якісь невгомонний родич міг з’явитися сюди. Пора повертатися

Але з цією книгою треба було щось вирішувати: через неї вбили людину, намагалася вбити мене і хтозна, що ще можуть утнути. Везти її в багажі мені неймовірно не хотілося, одначе, був і інший спосіб… Я вклав папірчики і відірвану від обгортки адресу між захищених магією сторінок, все заново запакував і запхав межи зуби Максові з наказом віднести у мій редстонський гараж. Такий спосіб транспортування видався мені найбільш безпечним: серед кущів і каменів його ніхто не помітить, а помітить — не впіймає. До того ж, на зомбі не написано, чий він.

Все, тепер можна їхати! Зі спокійною душею і чистою