Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Краще за всіх час проводив Макс — пес-зомбі блаженствував у високій траві, розважався, вивчаючи нори гризунів, і ганяв метеликів.

Вбивці більше не з’являлися.

Будинок старого алхіміка поступово порожнів. Першим ділом я перетягнув до нас на горище дядьків великий дубовий стіл — він подобався мені чисто естетично. В шухляді з інструментами я виявив шикарний набір шпергаків (відмичок), в спальні — таку ладненьку мельхіорову вервечку, обов’язковий атрибут чорного мага: в її намистинки можна було закласти парочку наперед заготованих чар, які могли без проблем замінити оперативне прокляття (скорше за все, маніпулювати потоками дядько не вмів). Моєю здобиччю стали робочі журнали старого мага, останній запис туди було зроблено двадцять років тому (я сподівався знайти у них рецепт того проти магічного засобу і підлити його в чай містерові Ракшату). Копатися в дядькових речах було неважко, тільки трохи сумно. Такі турботи відкривають нам саму суть смерті: ти йдеш геть, і вже нічого не можеш поміняти, все що було тобі дорогим, залишається на милість живих. Я зосереджено розкладав свої знахідки на три купки: те, що у сміття, те що для пам’яті, і те, що можна з користю застосувати самому. В кінці повинен був залишитися лише стерильний, позбавлений всякої індивідуальності будинок, куди на наступному тижні вийде новий алхімік. Чекати цієї події, від гріха подалі, я не став — хто знає, як сприйме чужинця моя злісна натура? Величезну валізу було вже зібрано, шикарний костюм чекав свого часу на вішаку, і мою совість турбувала лише справа, яка, проте, не терпіла подальшого відтягування: привести до ладу відвертаюче закляття навколо дядькового подвір’я, їх відсутність ставала помітною — в гаражі завелися миші. Коли я закінчу ще й це, дотримання традиції можна буде вважати закритим

В день від’їзду я прокинувся дуже рано, після довгого, з подробицями, сну, в якому я налагоджував якісь дивні алхімічні конструкції, що могли літати, при цьому, без крил. Цікаво, як? Розбудив мене запах свіжих млинців, ну і ще Лючик. Мій брат помітно підріс і гасав садом з якоюсь проблемою, суть якої міг зрозуміти лише білий. Може, він вирішив, що мишкам тісно у нірці? Треба йому кота подарувати…

Але повалятися в ліжку мені не дали.

— Сніданок! — долинув знизу мамин голос.

Та йду уже, йду. Вереск і тупіт натякнули, що за столом я буду не першим. А ось це погано! Спішно вбравши штани, я бадьоро викотився з кімнати.

Не дивлячись на ранню годину, всі вже зібралися.

Джо з задоволеним виглядом сьорбав молоко з пивного кухля. Для маленької Емі млинці були тільки приводом — вона злизувала з них варення і просила покласти ще (сподіваюся, мама зуміє потім її відмити). Лючик від збудження взагалі не помічав, що він їсть (дивовижно активна дитина). Бджола, одразу як я з’явився, з незадоволеним дз-з-з залишили цукорничку:

— Ми що, поїдемо на станцію всі разом? — на всякий випадок уточнив я.

— Угу, — благодушно кивнув Джо.

Плани міняються. Вантажити Макса на поїзд при всіх я не наважувався, Джон навряд чи стане лізти у мої справи, а от маленька Емі напевно захоче помацати «пухнастика». Чує моє серце, доведеться собаці-зомбі шпарити додому пішки. Нічого, Макс — звірина розумна (я інколи навіть дивлюся, наскільки), впорається.

Лючик з гріхом пополам заштовхав у себе вміст свого тареля і почав уже майже ритуальну розповідь про нову школу, друзів, якогось білого мага (чи це у нього борода біла?). Я, з розумним виглядом кивав і налягав на гаряче — купка млинців швидко зменшувалися. Братика не бентежило, що всі свої переживання він уже мені був виклав разів двадцять, ми якраз підійшли до найприкрішого моменту (ровесники не вірили, що його брат — чорний маг), коли вулицeю з жахливим гуркотом промчала вантажівка з емблемою НЗАМПІС. Всі, не змовляючись, проводили її поглядом.

Це що, нові клоуни, чи шеф Гарлік у гості приперся? У мене там зомбі бігає…

— Ти молодець! — звично оголосив я Лючикові (маленьких білих треба частіше хвалити). — Я до дядька зганяю, замок повісити забув.

Всі з розумінням покивали.

Першим ділом — Макс. Мій двічі-рятівник перестрів мене на околиці села: пес-зомбі шурхотів у траві (пильнував на варті) і клацав пащею на метеликів, а я неквапно трюхикав стежкою, насолоджуючись загальною гармонією буття. Та вантажівка, що проїжджала зранку, блищала емблемами на півдорозі до перевалу, майже біля самого виходу з долини. Що і на краще — ситуація була з тих, коли компанія бойових магів поряд зовсім ні до чого.

Так, значить, на повістці денній — миші. І доведеться таки мені через них лізти до яру — в нижній частині схилу печаті були в повному порядку. Я свідомо так довго затягував з цим — все намагався зрозуміти, чи не з’являться у мене якась не здорова цікавість до місця, де з’являвся Шерех. Ніби, ні. До того ж, день був на диво ясним для Краухарда, в таку ранню годину промені сонце навіть трошки торкалися даху гаража, прослизаючи в шпарину поміж скелями. Повісивши на двері стодоли замóк-колодку, я свиснув Макса, і неохоче побрів туди, де так нерозумно дозволив піддати своє життя небезпеці. Не всякий чорний допустить таке навіть на п’яну голову!

Тепер знайти місце, де вбили дядька, було легко: на каменях з’явилися жовті прапорці — поліцейські, по мірі можливості, намагалися позначити позу, в якій свідки знайшли тіло. Зрозуміло, чому ті двоє тоді злякалися — до місця, де вони напали на мене, звідси було кроків двадцять. Все виглядало так, ніби старий упав, підіймаючись догори схилом, тобто, повертаючись з яру до гаража. З іншого боку, його могли туди просто скинути.

Я заглянув донизу, уважно відслідковуючи, чи не з’явиться у мене невимушене але сильне бажання одразу рухатися туди. Промоїна була глибокою і темною, а місце, куди сонячне проміння ніколи не попадає, за мірками Краухарда, однозначно є нехорошим, навіть якби Шерех там і не з’являвся. Чи може причина проблеми з закляттям знаходитися там? І якого біса мені здалося це закляття?

Але миші — вічні вороги алхіміків. Вони гризуть ізоляцію, роблять гнізда в найважливіших частинах машин і серуть в паливну олію, псуючи її назавжди (це все не рахуючи тупоту і писку по ночах). Ніколи не забуду, як я колись виявив дохлу мишу у молоці — досі млоїть від виду білих рідин.

Гризунів — на мороз!

Я пройшовся вздовж яру взад-вперед. Лінію печатей було добре видно навіть зверху, серед старих каменюк чітко вирізнялася одна новіша і з інакшого матеріалу